так тато виховав. Вірніше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого віку, не було і в тата міцної чоловічої руки. Ти починаєш за ним спостерігати, немов збираєш докази, які виправдають будь-яке твоє рішення. Приховуєш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старіючої дитини. Він старший за тебе на п’ять років, а тобі доводиться витирати йому соплі батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкаві вмовляння не допомагають. І знову закрадається злочинна думка: а чи потрібна тобі ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемінізм, – з натягнутою посмішкою і сльозами, що зрадливо навернулися на очі, закінчила я свій виступ і зробила вигляд, що розглядаю полустанок із трьох будинків, припорошених снігом. Навіщо я так згустила фарби, описуючи Сергія, – не знаю, може, тому, що світ – театр?
Дмитро співчутливо торкнувся моєї руки трохи вище ліктя:
– Я вас розумію. Ви дуже сильна людина, і, здається, максималістка. Дозвольте собі бути слабкою, дозвольте своєму чоловікові впрягтися у ваш віз, перекладіть на нього свої турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежності, цей фізичний закон діє всюди, – м’яко додав він.
Повз пройшла провідниця, оглянувши нас зарозумілим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.
– Лізо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цієї фарби, штукатурки. Ви тільки ввійшли у купе, і мені відразу це впало в око, зараз це рідкість. Ви така справжня!
Дмитро хотів ще щось додати, але тут з тріском відсунулися двері нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – він був акуратно причесаний і переодягнений у синій спортивний костюм з білими смужками:
– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нікому розповідати про «чері» і свою нелюдську витримку.
І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомітно, як змовники, посміхнувшись одне одному.
Провідниця помстилася мені чисто по-жіночому, невідомо, за яку провину.
Починалися прозорі сутінки, коли день глибоко зітхнув і вирішив відпочити. Ми пообідали тим, що Бог послав завдяки Дмитровій невістці, і не прибрали ще зі стола, як у двері голосно стукнули, і почувся роздратований голос провідниці:
– Дамочко, зараз ваша станція, стоїмо всього одну хвилину, – і за мить її задоволені кроки прогупали по тамбурній підстилці з гордим почуттям переваги. Поїзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.
Наспіх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-воєнному, без зайвих слів дістав з верхнього багажника мій рюкзак, і ми, на ходу побажавши «Кульбабці» щасливої дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, ніс позаду мою поклажу.
Ледь ми ступили на перон, як поїзд безшумно рушив з місця. Дмитро поставив рюкзак коло моїх ніг, обхопив мене двома руками й жагуче поцілував у губи – від несподіванки я завмерла. А він уже стрибнув