голову до Ліктя козак.
– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горілиць, підпираючи козака. – А що?
– Голомозі кудись поділися. І двох дюжин не залишилося.
– І що ж у тім доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.
– Вай-вей… – відгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…
– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечір. Бог милостивий і якщо не видасть, то й свиня не з’їсть. Запхай краще руку мені в правий чобіт.
– Навіщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?
– Бо в тебе одного руки вільні. І сидиш поруч. То ж ніхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звісно, якщо хочеш і людям допомогти, і про доньку подбати.
Почувши таке, Іцхак більше не промовив ні слова, а спробував просунути пальці за халяву. Але чобіт занадто щільно облягав м’язисту ногу козака.
– Не лізе… – висопів натужно корчмар.
– Нічого. Не найбільший клопіт. Стягай, – звелів Лис, сідаючи на землю. – Тільки не метушися, бога ради! А то помітять ворохобню, та й згадає якийсь песиголовець, що тобі руки зв’язати забули!..
На цей раз діло пішло веселіше, і спільними зусиллями чобіт стягнули. А коли Іцхак перевернув його підошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стріли.
– Ось він – і порятунок, і Божий промисел… – посміхнувся Лис. – Ну, чого витріщився, немов муслем на сало? Ріж пута!..
– Чиї? – оторопіло спитав корчмар, невпевнено піднімаючи крихітний, але з гострою кромкою шматочок заліза.
– Та хоч чиї! Тільки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче гроші рахуєш. Тепер і наші життя, і доля Ребекки, і багатьох інших від твоєї спритності залежать… Поквапся, пане шинкар, і ще сьогодні гуляти будемо!.. Всю горілку, яку вигнав, утридорога продаси. Хіба поганий ґешефт, щоб я здоровий був.
Підхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двічі.
Присунувся впритул до козака і, хоч не надто вправно, але старанно, заходився різати сиром’ятні ремінці. Міцна волова шкіра піддавалася погано, і його пальці, втративши чутливість, ковзнули вниз, розпанахавши до крові руку Семенові. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навіть не смикнувся. Гірше було інше: від крові ремені намокли й ослизли, через що Іцхак ще двічі почув думку запорожця про безруких віслюків, котрі помилково мають себе за людей. Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремінець піддався і лопнув, а розплутати його вже не склало труднощів.
– Добро. Тепер Максимові, – вказав підборіддям на столяра Лис, а сам ліг на спину і став розтирати затерплі руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала біль куди більший за порізи. А головне, терпіти треба було мовчки і без різких рухів.
Але ці дрібниці не могли затьмарити полегкості, що прийшла з відчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, відгризає лапу, аби вирватися на волю.