що був Куниця. – Відьмак… Виходить, встигла Аглая вміння своє онукові передати. Ну, що ж – стара хоч і капосна була, – Кремінь мимоволі потер долонею праву сідницю, – але помічна. Добра від неї для Михайлівки куди більше було, ніж непорозумінь, – і знову погладив сідалище. Видно, саме це місце найкраще пам’ятало про його стосунки з сільською відьмою.
– Може, і хлопець на що путнє згодиться. Тільки вже ти, Терентію, доглядай за сиротою. У них весь рід такий – на-віжений. Не дарма люди подейкують, що прабаба Тарасова лісової вілою була. А нежить, хоч в який одяг не ряди, все одно не людина. Що значить – межі між добром і злом не відає. І так і сяк вчинити може, про громадське добро не піклуючись, а лише власним думкам та бажанням підкоряючись.
– Нічого, Андрію. Не турбуйся, – заступився за Тараса Іван Непийвода. – На Низу той, хто про товариство не дбає, довго не живе. Занадто непридатні за Дніпровими порогами землі для одинака… будь він хоч тричі відьмак і чаклун. Це я до слова… А Тарас ваш, вірніше, вже наш – новик справний. Соромитися за нього не доведеться. Повір мені. І не знаю, як там далі складеться, але навіть якщо вашого спасіння не брати до уваги, – то принаймні одного небораку Куниця у смерті точно відборонив. І честь його на поругу не віддав. Що для козака куди важливіше за життя!.. Ось так.
– Ну, то й добре. Я його батька, Тимофія, поважав… – Кремінь хотів ще щось додати, але увірвав сам себе: – О! Дивись, отамане, татарчук вже повертається. Пора і тобі. Я хоч і не козак, а відаю, що негоже змушувати супротивника на герць чекати.
– Та голому зібратися – тільки підперезатися, – посміхнувся курінний отаман, повертаючись до запорожців. – Хлопці, не сумуйте, я швидко. Але, як щось не так – Не-пийводу, як мене, слухайте. Іван серед вас найдосвідченіший. А ти, Антипе, на рожен не лізь. Втім, не маленький, вчити не буду. Куницю бережіть. Йому важливу для Січі справу доручено. Ну, начебто все сказав… Не поминайте лихом… І чого витріщилися, мов на циганку?.. Підсобіть, псячі діти! Я ж не молодик вже.
Козаки миттю висадили отамана на віз, а на землю він зістрибнув сам. Дещо важкувато. Як старий кіт, отяжілий від сметани, але як і раніше стрімкий і небезпечний. А горобець, що нахабно дзьобає зернятка в метрі від його пазурів, досі живий лише тому, що ситому і розімлілому на осонні мисливцеві ліньки встати заради такої жалюгідної здобичі.
У рідному селі Тарас знав кожен закуток, а тому не перенісся просто до церкви, а вибрав місце поруч розлогого старого дуба на кладовищі. Про всяк випадок. Як то кажуть: «Не спитавши броду…»
Але татарин не збрехав. Біля храму не було нікого крім тітки Цилі, що без пам’яті лежала обіч молодої калини, котра казна-звідки взялася тут, на церковному подвір’ї. А над нею, намагаючись привести жінку до тями, упадав дядько Іцхак і… Ребекка.
Ще два кроки далі стояли: незнайомий Тарасові чоловічок – непоказний і неприємний навіть на вигляд, і – Степан Небаба. А у наступну мить, як тільки Куниця намірився глянути на незнайомця чаклунським зором – він щез. Разом з побратимом. Миттєво, немов