але я все одно дещо дізнався! Хочеш дізнатися, що таке справжнє жахіття, га? Так от, справжнісіньке жахіття – не те, що ці морські чорти вже зробили, а що вони лише мають намір зробити! Вони роками приводили до міста свої створіння, яких підіймали із самих морських глибин… Останнім часом, правда, стали трохи рідше це робити. Будинки, що стоять на північ від річки між Вотер і Мейн-стрит, просто кишать ними – лише чортами і тими, кого вони притягнули за собою. І коли вони будуть готові… точніше, коли вони підготуються… Чуєш мене?! Кажу тобі, я знаю, що це за почвари, я бачив їх однієї ночі, коли… Ег… агггг… аг! Е’аагггг…
Крик дідугана вирвався настільки несподівано і був наповнений таким нелюдським страхом, що я ледь не зомлів. Його очі, спрямовані повз мене в бік смердючого моря, були готові буквально вилізти з орбіт, тоді як на обличчі закарбувався жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука стариганя із жахливою силою вп’ялася мені в плече, але він сам навіть не ворухнувся, коли я також обернувся, щоб поглянути, що ж таке він там уздрів?
Мені здалося, що я не бачу нічого особливого. Хіба що смуга припливної хвилі в одному місці трохи оголилася і немов раптово затягнулася дрібними брижами, тоді як хвилі, що оточували її, були однаково рівними та гладенькими. Але тепер уже сам Зедок гарячково затряс мене, й я обернувся, щоб побачити, в яку маску трагічного жаху перетворилося його обличчя, і крізь тремтливе шепотіння нарешті прорвався справжній голос:
– Геть звідси! Забирайся швидше! Вони побачили нас, – утікай і рятуй своє життя! Не гай ні хвилини, бо тепер вони вже знають… Мерщій давай драла з цього міста…
Ще одна важка хвиля вихлюпнулася на остов існуючого колись причалу, що тепер обсипався, і негайно ж приглушене шепотіння дідугана переросло в новий нелюдський, що студить кров, зойк:
– Е… яагггг!.. Ігаааааа!..
Перш ніж я встиг хоча б трохи отямитися, він послабив хватку, відпустив моє плече й очманіло кинувся в бік вулиць, трохи забираючи на північ, щоб обігнути руїни стіни старого складу.
Я знову глипнув на море, але тепер там уже точно нічого не було. Відтак піднявся, вийшов на Вотер-стрит і поглянув уздовж неї в північному напрямку, хоча там, схоже, вже не залишилося й сліду Зедока Аллена.
IV
Чи вдасться мені описати той настрій, який справив на мене цей епізод – болісний, жалюгідний, але водночас божевільний, якийсь гротескний, що вселяв відчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалійної крамниці попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальність перевершила всі мої очікування, викликавши в душі почуття цілковитого сум’яття та глибокої тривоги. Якою б наївною не здавалася мені почута історія, явна щирість тону та непідробний страх Зедока передалися й мені, викликавши неспокій, що все більше посилювався, злившись воєдино з моєю колишньою відразою до цього міста і до похмурої тіні гріха та погибелі, що зависла над ним.
Можливо, пізніше мені вдасться ретельно просіяти всю отриману