під воду, щоб, як то кажуть, потренуватися в плаванні. Ті, хто назавжди спускалися під воду, іноді поверталися, щоб навідати тих, хто залишився на суходолі, й іноді виходило, що людина розмовляє зі своїм прапра… – одне слово, древнім прадідом, котрий покинув землю кілька століть тому.
Після цього всі вони забули, що таке смерть, хіба що гинули у війнах із племенами сусідніх островів, та й про пожертви підводним богам. Або хіба ще коли отруйна змія вкусить чи чума яка вразить, перш ніж вони встигнуть спуститися під воду. Загалом, стали вони чекати, коли ж із ними станеться перетворення, яке насправді виявилося не таким уже й страшним. Просто поміркували та вирішили, що те, що набували, набагато цінніше за те, що при цьому втрачали. Та й сам Обед, як я втямив, також дійшов такого ж висновку, коли гарненько помізкував над історією, яку розповів їм той Велекеа. Що ж до останнього, то він був одним із небагатьох, у кому зовсім не було риб’ячої крові, бо належав до королівського роду, який одружувався лише з такими ж шляхетними особами із сусідніх островів.
Велекеа показав і роз’яснив йому багато заклять і ритуалів, які треба здійснювати, коли маєш справу з морськими істотами, а також показав декотрих парубків у селі, котрі вже почали поступово втрачати людську подобу. Але самих тварин, які в морі живуть, не показав жодного разу. Наприкінці він подарував йому якусь смішну штукенцію (на кшталт чарівної палички чи що), зроблену зі свинцю або чогось подібного, і сказав, що за її допомогою можна буде приманювати рибу, звідки заманеться. Вся суть полягала в тому, щоб кинути її у воду та промовити потрібне закляття. Велекеа дозволив користуватися нею по всьому світу, й якщо комусь десь знадобиться риба, то зможе будь-якої миті наловити її стільки, скільки захоче.
Метту вся ця історія дуже не сподобалася, і він хотів, аби Обед тримався подалі від цього острова. Але капітан тоді вже запав на цю затію, оскільки виявив, що може задешево скуповувати золото, причому в такій кількості, що доведеться зайнятися цим бізнесом усерйоз. Так тривало багато років поспіль, і Обед отримав стільки золота, що навіть зміг побудувати свою фабрику саме на тому місці, де був старий млин Вейта. Він вирішив не продавати золото в тому вигляді, в якому воно до нього потрапляло, тобто в цих цяцьках, оскільки могли виникнути усілякі питання. І все ж члени його екіпажу іноді продавали потай якусь дрібничку, хоча він і взяв з них слово мовчати. Та й сам іноді дозволяв своїм жінкам щось носити, лише вибирав, щоб було схоже на людські прикраси.
Так от, усе тривало до тридцять восьмого (мені тоді було сім років), коли Обед виявив, що від тих острів’ян майже нікого не залишилося. Схоже на те, що люди з інших островів відчули, звідки вітер дме, і вирішили взяти все це під свій контроль. Хтозна, може, вони й прибрали всі ті чарівні знаки, які, як казали самі морські істоти, були для них важливішими понад усе. Люди вони були побожні, а тому не залишили там каменя на камені – ні на головному острові, ні на маленькому вулканічному