рибалки, була просто вражаючою, хоча їм самим це з кожним роком ставало все менш вигідно, оскільки ціни продовжували падати і зростала конкуренція з боку великих підприємств-постачальників. Головним же бізнесом міста залишалася, природно, золотоочисна фабрика, комерційний офіс якої розмістився всього за кілька десятків метрів від того місця, де ми з молодим бакалійником підтримували нашу бесіду. Самого старого Марша теперішнє покоління містян ніколи не бачило, хоча він і виїжджав часом на виробництво, сидячи в закритій і щільно заштореній машині.
Поширювалася ціла купа чуток щодо того, як виглядає Марш тепер. Колись він мав славу мало не чепуруна, і люди стверджували, що він і зараз носить допотопний едвардіанський костюм, достатньо вдало підігнаний до його теперішньої, вкрай потворної фігури. Багато років в офісі всім порядкували його сини, але останнім часом і вони воліли не з’являтися на людях, залишивши провадити справи представникам молодшого покоління родини. Зовні сини та доньки Марша помітно змінилися, особливо старші, і казали, що їхнє здоров’я з кожним роком підупадає.
Одна з доньок Марша була вкрай огидна, схожа на рептилію жінка, котра в надлишку чіпляла на себе всілякі химерні коштовності, виготовлені явно в тих же традиціях, що і загадкова тіара з музею в Ньюберіпорті. Моєму співрозмовнику також не раз доводилося бачити на ній такі прикраси, які, на думку оточуючих, були частиною якогось старовинного скарбу – чи то піратського, чи й зовсім пекельного. Священики й інші церковні служителі (або як вони там себе називали) в особливих випадках натягали собі на голови подібні прикраси, хоча рідко кому вдавалося зустріти такі речі в щоденному житті. Взірців таких коштовностей молодий бакалійник особисто не бачив, хоча, за словами інших людей, їх аборигенам не бракувало.
Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.
Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями