до тротуару вантажівок. З кожною хвилиною шум спадаючої води ставав дедалі явнішим і гучнішим, поки я нарешті не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий міст із металевими поручнями, що впирався протилежним своїм кінцем у просторий майдан. Проїжджаючи через міст, я крутив головою, намагаючись зафіксувати картину по обидва боки від загати, і побачив кілька фабричних будівель, що розмістилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандіозних потоки водоспаду. У цьому місці гамір стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бік річки, ми в’їхали на напівкруглу площу, зупинилися біля увінчаної куполом високої будівлі із залишками жовтуватої фарби на фасаді та потертою вивіскою, що сповіщала про те, що це і є «Джілмен-гауз», який стояв по праву руку від нас.
Я з чималим полегшенням вийшов із автобуса й одразу ж поніс свій чемодан до стійки портьє, яка розмістилася в глибині неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очі мені трапився лише один-єдиний чоловік. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «інсмутською зовнішністю». Але я вирішив не розпитувати його наразі ні про що з того, що настільки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскільки, як підказувала мені моя пам’ять, саме в цьому готелі, за чутками, не раз відбувалися доволі незвичні речі. Натомість я вийшов на площу й уважним, оцінюючим поглядом окинув панораму, що відкрилася переді мною.
З одного боку вимощеного бруківкою простору тягнулася смужка річки. Інший був заповнений низкою цегляних будинків із похиленими дахами, що стояли півколом і належали приблизно до періоду близько 1800 року. До площі тиснулися кілька вулиць, що тяглися на південний схід, південь і південний захід. Лампи на ліхтарях були маленькі й явно малопотужні, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намір покинути це місто ще до настання темряви, хоча місяць, мабуть, мав би бути яскравим і світлим. Усі будівлі тут перебували в цілком пристойному стані, причому в деяких комерційні заклади ще працювали: в одній продавали бакалію, в інших був похмурий на вигляд крихітний ресторан, аптека, невелика база торгівлі рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, східному закутку площі, біля річки, розмістився офіс єдиного в місті промислового підприємства – золотоочисної компанії Марша. Я помітив приблизно з десяток людей і чотири чи п’ять легкових автомобілів і вантажівок, безладно розкиданих по всій площі. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр ділової активності та соціального життя Інсмута. Десь удалині в східному напрямку проглядався водний простір гавані, на тлі якої височіли рештки колись величних і прекрасних ґеорґіанських дзвіниць. Поглянувши в бік протилежного берега річки, я побачив білу вежу, що вінчала те, що, як мені здалося, і було фабрикою Марша.
З якогось дива я вирішив