задушливим. Челленджеру довелося відчинити віддушину.
– Чи довго ще? – поцікавився лорд Джон.
– Мабуть, ще години зо три, – відповів той і стенув плечима.
– Раніше мені було страшно, – зронила дружина професора, – але чим ближча ця мить, тим вона мені видається легшою.
– Я зовсім не можу зараз похвалитися своїм настроєм! – пробурчав Саммерлі, посмоктуючи люльку. – Я мирюся, бо мені нічого іншого не залишається, але маю відверто зізнатися, що прожив би охоче ще один рік, аби закінчити свою класифікацію крейдяних штолень.
– Ваша незакінчена робота не має аж такого значення, – величаво заявив Челленджер, – якщо подумати, що мій власний magnum opus[4] «Драбина життя» ще тільки розпочатий. Мій розумовий капітал, все те, що я досі прочитав, мої досліди та спостереження, мій справді абсолютно винятковий талант – все це мала сконцентрувати в собі ця праця. Вона, без сумніву, відкрила б собою нову еру в науці. І все ж, мушу сказати, з нездійсненням своїх задумів я змирився.
– Гадаю, – зауважив лорд Джон, – що всім нам доводиться залишити щось недокінчене в цьому житті. А як, до речі, справи у вас, мій юний друже?
– Я саме працював над томиком віршів, – відповів я.
– Принаймні, світ буде від них врятований, – покепкував лорд. – У кожній справі є хороший бік, треба лишень уміти його знаходити.
– А ви? – поцікавився я.
– Я якраз уже закінчував збиратися в дорогу, бо обіцяв Мерівейлу навесні вирушити з ним до Тибету полювати на леопардів. Але вам, пані Челленджер, мабуть, сумно розлучатися з цим затишним будиночком, який ви нещодавно збудували.
– Мій дім там, де є Джордж. Але я б багато чого віддала за те, щоб востаннє пройтися з ним у ясному ранковому повітрі цими дивними пагорбами.
Її слова знайшли відгук у наших серцях. Сонце тим часом пронизало туман, який до цього огортав місцевість, як ковдра, й уся широка долина простяглася тепер перед нами, купаючись у його золотих променях. Ми душилися в затхлій та отруєній атмосфері, тому нам видався чарівно прекрасним цей чистий, сонячний, умитий вітром ландшафт. Пані Челленджер у тузі простягла до нього руки. Ми присунули крісла до вікна та сіли перед ним півколом. Повітря ставало надзвичайно спертим. Тіні смерті вже немов підкрадалися до нас, до останніх людей на Землі. Здавалося, що незрима завіса опускається навколо нас зусібіч.
– Цього балона вистачило ненадовго, – резюмував лорд Джон, важко сапаючи.
– Кількість кисню не у всіх балонах однакова, – пояснив Челленджер. – Це залежить від тиску при наповненні і від способу закупорення. Мені також здається, що цей балон мав якусь ваду.
– Отже, у нас вкрали останні години нашого життя, – гірко зронив Саммерлі. – Характерний фінал для підлого століття, в якому ми живемо. Тепер, Челленджере, вам випала нагода спостерігати суб’єктивні явища фізичного розпаду.
– Сідай на цей ослінчик біля моїх ніг і подай мені руку, – попросив Челленджер свою дружину. –