що і ноги ваші мають бути товстими та короткими.
Челленджер упав у таку лють, що не міг і слова вимовити. Він міг лише гарчати та мружити очі, а волосся мав скуйовджене. Лорд Джон поквапився втрутитись у суперечку, поки вона не загострилася надміру.
– Навіщо ж нам іти пішки? – спитав він.
– Ви, можливо, прагнете вирушити до Лондона залізницею? – поцікавився Челленджер, все ще закипаючи від гніву.
– А ваш автомобіль навіщо? Чому б нам не скористатися ним?
– В цьому мені бракує досвіду, – Челленджер у задумі смикав себе за бороду. – Але ви маєте рацію, лорде Джон, якщо думаєте, що людина з високим розумовим рівнем мусить уміти впоратися з будь-яким завданням. Ваша думка реально чудова. Я сам відвезу вас до Лондона.
– Від цього я наполегливо прошу вас утриматися, – енергійно замахав руками Саммерлі.
– Ні, Джордже, це справді неможливо! – вигукнула пані Челленджер. – Згадай тільки, як ти зробив одного разу таку спробу і при цьому розніс у друзки половину гаража.
– Це була лише випадкова невдача, – абсолютно спокійно пояснив професор. – Отже, питання вирішене, я особисто відвезу вас усіх до Лондона.
Становище врятував лорд Джон.
– Скажіть-но, а яка у вас, машина?
– «Гамбер», двадцять кінських сил.
– Та я керував таким автомобілем упродовж багатьох років! – жваво вигукнув він. – Присягаюся, що ніколи не думав, що зможу колись посадити в автомобіль залишки всього людства. Там якраз п’ять місць, наскільки я пригадую. Готуйтеся в дорогу, о десятій годині подам його до брами.
Рівно о десятій годині до воріт, з пихканням і гудінням, під’їхав автомобіль, яким керував лорд Джон. Я сів поруч із ним, а пані Челленджер, як корисна маленька буферна держава, була змушена вклинитися між обома ворогуючими країнами. Лорд Джон відпустив гальмо, увімкнув першу швидкість, другу, третю, і ми помчали в найбільш незвичайну подорож, яка тільки й відбувалася в історії людства.
Читач може собі уявити чудову красу природи цього розкішного серпневого ранку, прохолодне чисте повітря, золотий відблиск літнього сонця, безхмарне небо, соковиту зелень знаменитих Сассекських лісів і чудовий контраст, який становили темно-червоні барви квітучої долини.
Коли погляд зупинявся на цій розкішній красі, думки про катастрофу мали б зникнути безслідно, якби їх не підтримував занадто явний доказ: мертва, врочиста, всеосяжна тиша. Кожна заселена місцина була просякнута якимось тихим дзижчанням життя, таким глибоким і незмінним, що привчений слух зовсім уже не сприймає його, так само, як ті, хто живуть на морському березі, втрачають будь-яке відчуття вічного шуму хвиль. Щебетання птахів, дзижчання комах, звуки окремих голосів, мукання худоби, собачий гавкіт, гудіння потягів, стукіт кінських копит на дорозі – все це утворює нечітке, безперервне звучання, яке вже не доходить до свідомості тих, хто його чує. Тепер нам цього тла бракувало. Мертва тиша викликала страхітливе відчуття. Така була вона врочиста, така трагічна,