вельми неохоче. Наш милий приятель такий же нестерпний, як завжди. Невже йому й справді настільки терміново знадобився кисень, що він знехтував звичними способами його постачання та відбирає час у людей, зайнятих більше за нього і значно важливішими справами? Чому він не виписав його на заводі?
Я зміг лише промимрити, що на це у нього, ймовірно, були серйозні причини.
– А може, він їх лише вважав серйозними? Це, в будь-якому разі, не одне й те ж. Тепер вам, звісно, не доведеться купувати кисню, бо я й так вже везу із собою чималий запас.
– Однак він, либонь, воліє, з якихось особливих міркувань, щоб і я привіз кисню, а мені не хотілося б діяти проти його бажання.
Не звертаючи уваги на буркотливі заперечення професора, я купив таку ж кількість кисню, як і він, і незабаром поруч із його балоном в автомобіль всадили ще один. Саммерлі запропонував поїхати разом на вокзал Вікторія.
Відтак я підійшов до водія мого кеба, щоб заплатити. Та він назвав ціну, що значно перевищувала тариф, і повівся напрочуд зухвало. Коли я знову підійшов до Саммерлі, той запекло сперечався з обома жевжиками, котрі поклали кисень до його автомобіля, при цьому його сива цапина борідка сіпалася від хвилювання вгору й униз. Один із робітників обізвав його, здається, бовдуром, полинялим старим папугою, і це так розлютило водія машини Саммерлі, що він зіскочив із сідала і вже намірявся кинутися з п’ястуками на захист професора. Довелося докласти чималих зусиль, аби зупинити баталію.
Усі ці дрібні інциденти, як і наступні, можуть здатися неістотними, і тоді справді не привернули моєї уваги. Однак, коли я тепер споглядаю назад, то бачу їхній зв’язок із тією подією, про яку маю намір розповісти.
Водій, як мені здавалося, був новаком або, можливо, хвилювання, викликане інцидентом із робітниками, відібрало йому контроль над собою. У будь-якому разі він вів машину із шаленою швидкістю. Дорогою на вокзал ми двічі мало не втрапили в аварію з іншими автомобілями, що мчали так само шалено та безладно, я ще пригадую, як скаржився своєму супутникові, що спритність лондонських водіїв значно знизилася. Одного разу ми мало не врізалися в натовп людей, котрі витріщилися на бійку на розі Мелл-парку. Всі ці люди, котрі і без цього перебували в стані неймовірного збудження, надзвичайно зворохобилися проти нашого невдахи-водія, а один парубок, стрибнувши на підніжку, замахнувся на нас ломакою. Я його зіштовхнув, і ми були раді, коли залишили позад себе цю юрбу та щасливо вибралися з парку.
Усі ці епізоди розхитали мої нерви, я роздратувався та й терпіння моїх супутників, здавалося, перебуває на межі внаслідок цих інцидентів.
Однак ми знову звеселилися, коли на вокзалі побачили лорда Джона Рокстона, який крокував туди-сюди пероном. На його довготелесій фігурі чудово сидів світлого кольору мисливський костюм. Його виразне обличчя, з прекрасними, такими проникливими й при цьому веселими очима, засяяло радістю, коли він побачив нас. Кучма його рудуватого волосся подекуди сріблилася, і зморшки на обличчі стали