його манері спілкуватися була така безцеремонна прямолінійність, що хитрувати з ним виявилося нелегко. Все ж я вирішив затягнути цю гру в розрахунку на те, що мені випаде нагода зробити кращий хід. На відстані все складалося так просто! О, моя ірландська винахідливість, невже ти не допоможеш мені зараз, коли найбільше тебе потребую? Пронизливий погляд сталевих очей відбирав мені сили.
– Ну, не змушуйте себе чекати! – прогримів професор.
– Я, звісно, лише починаю долучатися до науки, – сказав я з дурнуватою посмішкою, – і не претендую на більше, ніж звання скромного дослідника. Проте мені здається, що в цьому питанні ви проявили зайву строгість до Вейсмана. Хіба отримані з того часу докази не… не зміцнюють його позиції?
– Які докази? – промовив він зі загрозливим спокоєм.
– Я, звичайно, знаю, що прямих доказів поки що немає. Я посилаюся, якщо можна так сказати, на загальний хід сучасної наукової думки.
Професор схилився над столом, спрямувавши на мене зосереджений погляд.
– Ви мали б знати, – сказав він, загинаючи по черзі пальці на лівій руці, – що, по-перше, черепний покажчик є фактор постійний.
– Безумовно! – відповів я.
– І що телегонія1 наразі ще sub judice2?
– Поза сумнівами!
– І що зародкова плазма відрізняється від партеногенетичного3 яйця?
– Ще б пак! – вигукнув я, захоплюючись власною зухвалістю.
– А що це доводить? – спитав він м’яким, вкрадливим голосом.
– І справді, – промимрив я, – що ж це доводить?
– Сказати вам? – все так само вкрадливо промовив професор.
– Будь ласка.
– Це доводить, – з несподіваною люттю заревів він, – що іншого такого шарлатана важко знайти в усьому Лондоні! Ви огидний, нахабний репортер, котрий має настільки ж віддалене уявлення про науку, як і про мінімальну людську порядність!
Учений схопився з крісла. Його очі палали божевільною злістю. І все ж навіть цієї напруженої миті я не міг не здивуватися, побачивши, що професор Челленджер маленький на зріст. Він був мені по плече – такий собі приплющений Геркулес, вся величезна життєва міць котрого немов пішла вшир, вглиб та ще в черепну коробку.
– Я молов перед вами нісенітницю, сер! – заволав він, спершись руками об стіл і витягнувши шию вперед. – Я плів неймовірні дурниці! І ви надумали змагатися зі мною – ви, у кого весь мозок із лісовий горішок! Ці кляті писарлюги уявили себе всесильними! Вони вважають, ніби одного їхнього слова досить, аби возвеличити людину або змішати її з брудом. Ми всі маємо кланятися їм у ніжки, вимолюючи похвалу. Ось цьому треба надати протекцію, а цього знищити… Знаю я ваші підлі підступи! Вже дуже високо стали брати! Був час, коли ходили сумирно, а тепер зарвалися, управи на вас немає. Пустобріхи нещасні! Я поставлю вас на місце! Атож, сер, Джордж Едвард Челленджер вам не по зубах. Цей чоловік не дозволить собою командувати. Він попереджав вас, але якщо ви все ж пхаєтеся до нього, то нарікайте потім