клятого крісла так і вертілися над нами. Пильний Остін відчинив навстіж вхідні двері. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подібне в мюзик-холі, але, мабуть, цей атракціон вимагає певної практики, інакше без каліцтва не обійтися. Вдарившись об останню сходинку, крісло розсипалося на друзки, а ми, вже порізно, опинилися у водостічній канаві. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.
– Отримали? – крикнув він, ледве переводячи дух.
– Хуліган! – відповів я і насилу піднявся із землі.
Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч із нами виріс полісмен із нотатником у руках.
– Що це означає? Як вам не соромно! – сказав він.
Це були найприємніші слова, які мені довелося почути в Енмор-парку.
– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – поясніть, що це означає.
– Він сам на мене напав, – сказав я.
– Ви справді першим напали? – перепитав поліціянт.
Професор тільки засопів у відповідь.
– І це не перший випадок, – зауважив полісмен, строго хитаючи головою. – У вас і минулого місяця були неприємності і саме з такого приводу. У молодого чоловіка підбите око. Ви висуваєте йому звинувачення, сер?
Я раптом змінив гнів на милість:
– Ні, не висуваю.
– Це чому ж? – поцікавився поліціянт.
– Тут є й частка моєї провини. Я сам на таке напросився. Він мене чесно застерігав.
Полісмен затраснув нотатник.
– Щоб ці неподобства більше не повторювалися, – сказав він. – Ну, годі! Розходіться! Розходіться!
Це стосувалося хлопчика з крамниці м’ясива, покоївки і двох-трьох зівак, котрі вже встигли зібратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, і в його очах промайнула сміхотлива іскра.
– Заходьте! – сказав він. – Наша розмова ще не скінчилася.
Хоча ці слова прозвучали зловісно, але я таки пішов за ним до будинку. Лакей Остін, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами двері.
Розділ 4. Та це ж найвидатніша річ у світі!
Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.
– Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!
– Ось він тут, живий і неушкоджений!
Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.
– Даруйте, я вас не бачила.
– Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.
– Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже,