душу…
Батько й мати, старші сестри й брати в дитинстві прищепили Павлусеві любов до музики. «Батько. Увечері пізнього літа. Темно вже зовсім. Батько, спершись на низенькі ворота, слухав уважно щось. А я ж на призьбі сидів. І раптом він до мене потихеньку:
– А йди сюди, Павлусю, ось послухай!
«Ліру» парубки імітували (два голоси), у квінту гули, у квінту, а один – заспівав жалібно, як лірник… Ой, як же мене по-чудовому вразила та «Ліра»!»
У хаті Тичин цінувалась книга: усно переказувалася повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба», перечитувалась пушкінська «Казка про царя Салтана». «В дошкільну сільську пору життя мого, коли я весь був в оточенні українських казок, пісень, колядок та щедрівок, – я пам’ятаю: батько читав у родині нам «Тараса Бульбу» М. Гоголя. І – чи то тому, що Гоголь розповідав про Україну, чи тому, що батько прочитані місця пояснював нам своєю рідною мовою і тут же часто додавав ще і власні розповіді про Наливайка, якого живцем на сковороді смажили, чи ж про козака, який, стоячи на землі, у бика, що повз нього пробігав, вирвав бік рукою, тощо – я першу російську прослухану книжку не відчув ще як російську… Але враження лишилося на все життя…»
Материнські казки, пісні сільських дівчат, розповіді батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таємничого й незбагненного.
У родині часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. У Печерській лаврі приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет».
Павлусь мав досконалий музичний слух і дзвінкий мелодійний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвіночок, давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього. «Батько грав на гармонію, учив мене дзвони Лаври й руської церкви. Тоді якраз я з батьком проїхав був через два міста – Київ та Чернігів». І так це сподобалось малому Павлусю, що він на широкій пилці, яку батько привіз із Києва й повісив у сінях, «узявши дві палички, показував нені, як дзвонять у Києві. І так я вже надоїв батькові своїм дзвонінням, що він тільки махне рукою: оцей іще мені Павлусь!»
Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячі роки, побачивши «на старому погребищі (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польової каші), я дзвонив у нього (точніше – у два великих кільця) й співав своїх пісень, яких уже на той час знав я: від батька (під гармонію, яку він у Києві купив за 50 копійок, мо’ за 1 крб, не пригадую); він ще вразив мене тим, що чув у Києві спів криласного хору «Сєдє Адам проти рая