часто грався ашічкою, дуже влучно бив соккою і міг одним ударом вибити з кону декілька ашічок. Він ніколи не розлучався із золотою соккою і навіть у підлітковому віці завжди носив її з собою.
Кожного року наприкінці весни вся сім’я виїздила в гірську ущелину на літнє пасовище. Старий перевозив туди юрту, різний домашній скарб. Хлопчик, сидячи верхи на коні, гнав усіляку худобу: корову, бичка, овець та кіз. В ущелині було пасовисько з густою і соковитою травою. Старий ставив юрту, і вони усе літо жили на чистому повітрі, а худоба паслась на привіллі. З першими холодами сім’я поверталася в селище.
Якось старий затримався в горах на літньому пасовиську довше, ніж звичайно. Літо вже закінчилось, та погода все ще стояла тепла і суха. Зрідка випадали дощі, а потім знову стояли теплі сонячні дні. Нарешті, вже пізньої осені, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимівлю в селище. Удвох із сином розібрав він юрту, нав’ючив усі речі на коня. Син сів верхи на дворічного лошака і погнав худобу. А про свою золоту сокку він зовсім забув, і вона залишилась на пасовищі – там, де він востаннє грався.
Потім, коли вони вже приїхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотої сокки там немає. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не міг згадати. Так і заснув з думкою про золоту сокку.
Наступного дня вранці він запитав у матері:
– Мамо, ти не знаєш, де моя золота сокка?
Та мати не знала.
Хлопець пішов тоді до батька і запитав:
– Батьку, а де ж моя золота сокка?
– Ох, синку, ти, мабуть, залишив її на пасовищі, – відповів старий. – Сідай на лошачка та привези її.
Син осідлав лошака, сів верхи і поскакав у гори, на пасовище. Тільки при заході сонця він під’їхав до знайомої ущелини. Піднявся хлопець по схилу гори до стоянки, дивиться – на тому місці, де була юрта, сидить якась стара, страшна-страшна, ніс у неї довгий, загнувся гачком, як у хижої птахи, очі запали, лице все в зморшках, зуби жовті й великі, як ікла, сиві пасма розкуйовджені, руки довгі, кістляві, а на пальцях кігті. «Та це ж відьма Алмауз Кампир! – промайнуло в голові у хлопця, і відразу мурашки побігли у нього по спині.
А стара сидить собі навпочіпки і підкидає його золоту ашічку. Золота сокка, падаючи на землю, увесь час лягає в положенні «чікка»[3], тобто увігнутим боком вгору. «Не вміє кидати ашічку, – подумав хлопець. – Мабуть, ніколи не грала. От би зіграти з нею – я б у неї відразу виграв. У мене – як не кину, так «олчі»[4]. Та до старої відьми не підійти. Вона відразу мене живцем проковтне!» Злякавшись старої, хлопець хотів було вже повернути і скакати назад не озираючись, та йому жаль було залишити свою золоту сокку. «Вона така гарна і зручна! Бувало, пустиш її, а вона так влучно б’є, прямо в ціль!» – подумав хлопець і вирішив попросити стару.
– Віддайте мені мою ашічку! – сказав він, не рухаючись з місця.
– Ой, синку! Я помираю! У мене сил немає не тільки підвестися, а навіть поворухнутися! – прошамкала Алмауз Кампир замогильним голосом. – Злізь із коника, підійди ближче і візьми сам.
«Ага,