економічним центром, але в двадцяті, тридцяті і сорокові роки воно було вп’ятеро меншим. Правила життя в нашому кварталі визначала релігія. У неділю будь-яка торгівля припинялася, і всі заклади були зачинені включно з кінотеатрами, театрами і концертними залами. В інші дні вуличні рознощики продавали і купляли старий одяг, торгували овочами та фруктами. Хліб, молоко та лід доставлялися на возі, запряженому кіньми. Дітлахи бігли слідом, підхоплюючи шматочки льоду. Віз супроводжував двірник, який підбирав паруючий кінський гній. Коні пили воду з темно-зелених чавунних напувалок, установлених на головних вулицях міста.
Ворд був розташований у самісінькому серці єврейського кварталу Торонто. Тут було шість церков, а 72 % мешканців належали до протестантів, які досить вороже сприймали євреїв.
За будинками на нашій і сусідній вулицях пролягала стежина, завалена шлаком із вугільних печей, яких було чимало довкола. Єврейські діти використовували цю стежину як ігровий майданчик, де нам часто доводилося відбивати атаки дітей інших національностей, жбурляючи в них шматками шлаку. Згодом я зрозумів, що то були не нормальні дитячі ігри, а справжня війна проти тих, кого виховували в ненависті до євреїв. Антисемітизм набув таких масштабів, що дехто з єврейських дітей змінював свої імена на англізовані відповідники. Я теж розглядав можливість змінити ім’я, але зрештою вирішив, що це не для мене.
Якось, коли ми гралися на вулиці, мені розбили чоло твердим, мов камінь, шматком шлаку. Заливаючись слізьми, я помчав додому, а кров струмила по моїх щоках (невеличкий шрам залишився донині). Метнувши на мене швидкий погляд, мати дала мені ляпаса – вона одразу зрозуміла, що моя рана не була серйозною. «Поглянь, на що ти перетворив сорочку!» – скрикнула вона, після чого допомогла мені вмити обличчя, заклеїла розсічене чоло лейкопластиром і звеліла «іти надвір і гратися далі».
ОСЬ ТАКОЮ БУЛА МОЯ МАТИ – авторитарною, але доброю, чуйною і практичною. Вона завжди керувалася здоровим глуздом і завжди знала, що треба робити. Наразі таке ставлення до дітей називають «суворою любов’ю». Якщо вона просила нас щось зробити, це завжди було потрібно для сім’ї, а не для неї особисто. Мама була абсолютно позбавлена марнославства. Із часом вона погладшала, але не втратила граційності. Як полюбляла казати Розалі, вона не просто йшла, а линула, мов човен, що розрізав хвилі.
Мати, безсумнівно, була головою родини. Саме вона приймала остаточні рішення щодо бізнесу, суспільного життя і сімейних справ, і її слово було законом. Вдома ми, діти, беззастережно слухалися її. Проте за межами домівки ми були незалежними з ранніх літ. Я пам’ятаю, як прямував сам до дитсадка, намагаючись знайти дорогу. Батькам ніколи не спадало на думку відводити чи забирати мене. І не тому, що вони не мали часу. Їм хотілося, щоб ми стали самостійними, точнісінько такими, якими були вони в нашому віці.
Хоча я був єдиним сином, ніхто не надавав мені жодних привілеїв. Підозрюю, що моя мама вважала жінок розумнішими за чоловіків,