Валерії був мовчазний характер, який насправді допоміг створити відчуття затишку в нашій убогій маленькій квартирці: дві кімнатки, загазований краєвид в одному вікні, цегляна стіна в другому, крихітна кухня, черевикоподібна ванна, де я відчував себе Маратом, дарма що не було білошийої дівчинки, щоб простромити мене54. Нам випало чимало затишних вечорів – вона занурювалась у свою «Paris-soir»55, а я працював за рипучим столом. Ми відвідували кінотеатри, велоперегони та боксерські матчі. До її прісної плоті я повертався зрідка, лише за гострої потреби чи розпачу. У бакалійника навпроти була маленька донечка, від чиєї тіні я втрачав глузд; утім, із допомогою Валерії мені врешті-решт вдавалося знайти законний вихід із моєї фантастичної скрути. Стосовно домашньої їжі, про pot-au-feu ми, не змовляючись, забули й харчувалися здебільшого в тісному ресторанчику на rue Bonaparte56, де скатертина була вкрита винними плямами й постійно чулася чужомовна балаканина. Антиквар у сусідньому будинку виставив у захаращеній вітрині розкішний барвистий – зелений, червоний, золотий та чорнильно-синій – старовинний американський естамп паротяга з велетенською трубою, великими химерними ліхтарями й гігантським скотоскидачем, що тягнув свої рожево-бузкові вагони в степову горобину ніч та щедро змішував помережаний іскрами чорний дим із її пухнастими грозовими хмарами.
Щось зблиснуло. Улітку 1939-го помер mon oncle d’Amérique57, залишивши мені кілька тисяч щорічного прибутку за умови, що я переїду до Америки і виказуватиму хоч якусь цікавість до його бізнесу. Така перспектива була мені якраз до душі. Я відчував, що моє життя потребує струсу. До того ж було ще дещо: плюш сімейного затишку погризла міль. Протягом кількох останніх тижнів я помічав, що моя товста Валерія не при собі – вона виявляла дивний неспокій, а подекуди навіть щось схоже на роздратування, що аж ніяк не пасувало звичному персонажеві, якого вона мала для мене грати. Коли я повідомив, що незабаром ми відпливаємо до Нью-Йорка, вона стривожилась і спантеличилася. Почалася надокучлива метушня з її документами. Вона мала нансенівський паспорт58, котрий радше слід було назвати нонсенсівським, а поважне швейцарське громадянство її чоловіка чомусь не сприяло отриманню візи; я вирішив, що це необхідність скніти в довгих чергах до префектури та інші формальності зробили її такою мовчазною, попри мої терплячі запевняння, що Америка – країна рожевих дітей та велетенських дерев, де життя буде значно кращим, ніж у нудному сірому Парижі.
Якось уранці, коли вже майже дали лад її паперам, ми виходили з якоїсь офіційної будівлі, аж раптом Валерія, шкандибаючи поруч зі мною, почала безмовно й несамовито хитати своєю пуделевою головою. Спершу я не звертав на це уваги, а потім поцікавився, чи не вирішила вона, бува, що там усередині щось є. Вона відповіла (перекладаю з французьких слів, які, власне, вже були, як мені здається, перекладом якоїсь слов’янської банальності): «У моєму житті є інша людина».
Що й казати, для