одразу ж, як Василько привіз його до її маєтку, й погляд очей її зустрівся з поглядом очей його вогняних. Закохалася, мов у річку, у прірву стрибнувши, так сильно та палко, що навіть і самій робилося від того якось лячно. А Пантелеймон… він теж одразу відповівся на почуття її палке, й уже по осені щаслива, п’янка коханням, постала вона перед вівтарем з козаком своїм коханим. Мати на весілля приїхати не згодилася, Феодося тільки обродилася нещодавно, та Мирослава відсутності їхній тільки раділа… А там і сама обродилася дитятком, коханим синочком Наумчиком, і переїхали вони з Пантелеймоном до вотчини його, батьківської маєтності на березі Дніпра, неподалік містечка Кременчук. Дивно гарним виявилося те місце, одразу припавши Мирославі до серця, й з першого погляду, як і у Пантелеймона, закохалася вона й у будинок світлий та просторий, котрому мала стати господинею, і в маєтність ту, у місцину на березі Дніпра, порослу кущами калини та дикої шипшини, у невисоку скелю, на котрій полюбилося сидіти, зустрічаючи такі гарні тут заходи сонця, які над притихлим до вечора Дніпром видавалися такими по-особливому, на диво чаруючими. Гладка тоді, майже дзеркальна поверхня скелі робилася або золотавою, або ж у дні такі, коли сонце червоно сідалося на вітер, вилискувала скеля червоним світлом, наче кров’ю свіжою облитою, видавалася. Й так дивно було тоді Мирославі на ній сидіти. Щось було у скелі тій такого, що нездоланно мановило до себе, хоча видиратися на влюблену Мирославою верхівку було й не надто легко, крута стежина лиш одна й вела на верхів’я й була досить небезпечною. Та саме там, на верхів’ї, й відкривалися чаруючі види що на Дніпро, що на маєток.
Сонце закочувалося великою полум’яною кулею, все нижче до Дніпра, й Мирослава, споглядаючи зараз по-особливому гарний червоний передзахід сонця, не надто вже й звертала увагу на ту красу. Більш двох років прожила вона щасливою у шлюбі з Пантелеймоном, вірніш сказати – жила. Закохана все також палко та сильно, як і того дня, коли Василько привіз його до маєтку, вона не мислила життя без чоловіка. А Пантелеймон…
Мирослава нахмурила високе, шовковою стрічкою перехоплене чоло.
Сонце озвалося на ту похмуру червоним спалахом.
Після народження Наумчика вона серцем, таким чутливим серцем закоханої жінки відчула в чоловікові якусь слабку, ледь помітну, та все ж холодність. І страх почав крижаними пазурами сковувати серце, віщуючи щось недобре. Прокльони матері озивалися тоді в серці, вона боялася, що, проклята найріднішою людиною, утратить своє таке вистраждане щастя.
Мирослава спохмурніла ще більше.
Сонце над Дніпром набуло на якусь мить темно-червоного відтінку, мов потемнівши від думок Мирослави.
Життя її й стрімко, й повільно одночасно почало руйнуватися у той час, коли Феодося несподівано овдовіла.
Безглузда незграбність якогось там поважного гостя Тодоровичів – і замість дикого кабана було поранено самого пана Казимира. Смертно поранено.
Феодося полишилася молодою, навіть юною вдовицею. Мирослава зовсім не відала того,