наостанок попросив номер телефону.
Й вони почали зустрічатися.
Його не злякала ні скромна робота та незаможність, ні наявність у неї Сергійка, він узагалі був просто дивовижним чоловіком, таким не схожим на Владислава, й Ірина поступово поряд нього вилікувалася від свого сердечного болю, ожилася до справжнього життя.
Зітхнувши, Ірина ступила ще декілька кроків і знову зупинилася, поглянувши на скелю, котра височілася над пляжем, і зараз, залита світлом призахідного сонця, здавалася облитою кров’ю. Не розуміла чому, але завше відчувала поряд цієї скелі якийсь незатишок, якесь неприємне почуття. Щось було в ній такого, близького й далекого одночасно, що й притягувало до себе, й відштовхувало з незбагненною силою.
Вадим придбав цю ділянку землі неподалік Кременчука, біля сільця Кривуші, більш як за рік до знайомства з Іриною. Побудував двоповерховий будинок, басейн, лазню, влаштував приголомшливо розкішний сад та квітник, облагородив занедбаний пляж, та скелі не чіпав. Вона йому подобалася, піднятися на неї хоча було й складно, але таки можна, та сама Ірина туди ніколи не лазила. Навіщо? Хоча погляд досить часто тягнуло до скелі, й оце така, залита червоним світлом призахідного сонця, вона викликала якесь особливе почуття, та яке саме, того Ірина не могла зрозуміти.
Вони з Сергійком уже більше двох місяців мешкали у Вадима, й Ірина була тут господинею, продавши батьківську квартиру й гроші зоставивши на майбутнє сина. Молодша від неї на два роки сестра Богдана мала своє життя, професор псіхіатрії у свої двадцять вісім, мешкала у Києві, читала лекції за кордоном, мала успіх та пошану, щоправда, заміж не поспішалася.
Ірина поморщилася.
А ось вона таки заміж зібралася. Вадим хотів життя сімейного, хотів справжню родину, народження ще дітей, хоч і до Сергійка ставився, як до рідного сина. Й весільна сукня, прибрана перлинами та придбана в елітному салоні Києва, уже чекала свого часу, й спеціально найняті люди займалися приготуваннями, й Богдана прилітала з Мюнхена, аби встигнути на весілля, а Вадим не міг відірватися від справ.
Ірина знову поморщилася.
Вона розуміла, що не має так поводитися, що це є досить нерозумно, вона за чотири дні стане його дружиною, але не могла нічого з собою вдіяти. Вона ревнувала Вадима до його заступниці. Й зараз особливо, коли вони були разом у столиці й Вадим повідомив про затримку.
Знову рушивши до пляжу, Ірина на мить зупинилася, бічним зором ухопивши на вершині скелі порух якоїсь тіні. Придивилася. Скеля була абсолютно порожньою, тільки сонце на ній вилискувало червоним… та чомусь зробилося геть муторно, до холоду та оніміння пальців муторно, як бувало в дитинстві, коли перестрашиться вона чогось. Та чого тут страшитися? Будинок Вадима та вся територія довкола нього були огородженими та добре охоронялися, ніхто сюди не міг проникнутися, хіба що від Дніпра, та й там, біля берега, було встановлено камери. Проте якась напруга в ній полишалася, й ця тінь на скелі, вона