міг відірвати захоплений погляд від чарівної нареченої. А та світилася сяйвом тим неземним лиш для одного чоловіка у залі, у світі білім – для мужа свого коханого.
Горіло те весілля до пізньої ночі.
Феодося мліла від щастя поряд Пантелеймона, згадуючи своє перше весілля, свій страх перед старшим літами, ледь знайомим Казимиром Тодоровичем. Вона не кохала його, жодної хвилини не любила, майже примусом засватана ледь не в дитячих роках та віддана з благословення матері. Як та наполягала на тому шлюбові, вмовляла її, спокушаючи заможністю та вхожістю до залів королівських… Спокусилася й погодилася вийти за Тодоровича, а на весіллі впилася витриманим вином, аби заколисати страх, та так впилася, що й зомліла. А як побачила Пантелеймона, сотника цього звичайного, з козаків, так тільки й зрозуміла всю силу того таємничого почуття – кохання, скуштувала його незнайомого смаку й так впилася ним, що зрозуміла – на все піде, аби тільки бути поряд коханого чоловіка.
Так на заваді ж стояла Мирослава.
Феодося вже й не пам’ятала, коли саме заскочила їй думка та чорна вбити Мирославу… Певне, що у ту мить, коли дізналася вона, що сестра важка вдруге, коли почула від Пантелеймона страшні для себе слова, що не зможе він покинути дружину, що то гріх є великий, особливо тепер, коли Мирослава має під серцем дитя, й ніколи він не зможе мати після такого щастя. Вона тільки кривила вуста, слухаючи ті слова… Гріха вона не боялася, ніколи побожливою не була, як ті козаки, та переконати Пантелеймона в тім, що не треба боятися вдаваного гріха, на жаль, не могла. Й вона вирішила таки вбити Мирославу, нелюбов до котрої всотувала з молоком матері, змалечку хапаючи її слова об тім, яка погана Мирослава. Ніколи не любила сестри, а коли покохала Пантелеймона, то перетворилася вона для неї на найлютішого ворога, зненавиділа її настільки сильно, аж зрозуміла, що єдиний шлях до щастя поряд коханого – то смерть Мирослави.
Довго намислювала, як би то його вчинити вбивство.
А Мирослава, мов допомагаючи, почала вештатися до скелі.
Й Феодося раптом зрозуміла, що має робити.
Немов хижа вовчиця, вичатовувала вона Мирославу, піддивлялася, як довго та сидить на скелі, як любить нерухомо стояти на схилі, задумливо вдивляючись у води Дніпра… Знала вже, що має робити – скинути сестру зі скелі у Дніпро. Та завдати удару, поки Пантелеймон був у маєтку, не наважувалася. Він завше вештався місциною, а втрапив би її за злочином, то невідомо, що б воно було. Ні, вона не марно має все зробити, мусить почекати. Й дочекалася його від’їзду до Чигирина, й не стала тоді баритися.
Й зараз святкує свою перемогу над Мирославою.
Феодося поглянула на матір. Пані Василина ніяк не бажала її шлюбу із сотником Скубієм, людиною досить простою, не зважала навіть на те, що він був заможним удівцем і мав гарні статки та маєтності, отримані від Мирослави, котрій їх залишив полковник Книш. Та мати бажала для Феодосі більш гарної партії й уже шукала такої у Варшаві. Але