дворище у цей святковий вечір, добре висвітлювали застиглу постать Мирослави. Одягнена в той же червоний кунтуш, у котрому помирала, з палаючим ненавистю поглядом, вона не була примарою, зовсім ні, а видавалася живішою від усіх живих.
Але ж… але того просто не могло бути!
Мирослава зловісно всміхнулася.
– Впізнала, сестро?
Феодося спромоглася зневірливо похитати головою.
– Ти ж… Ти ж померла…
Мирослава посміхнулася ще бльш зловісно.
– А ти ж усе для цього зробила?
– Я ж… Ти потонула у Дніпрі! – майже істерично вигукнула Феодося, усе ще сподіваючись, що це лиш марення. Не треба було, усе ж таки не треба було пити того батьківського вина.
Блідим лицем Мирослави промайнув дивний вираз.
– Так, я потонула, – відгукнулася вона, зітхнувши, – й тіло моє лежить зараз на днищі, полишене можливості впокоїтися в святій земельці, й усе через тебе, убивце. А душа… Чи подумала ти, виголошуючи мене самогубцею, як буде моїй безсмертній душі?
– Ти це заслугувала!
Мирослава зіщулилася.
– А ти заслугувала ще гіршого! Забула вже слова мої передсмертні про помсту, сестро?
Феодося перехрестилася.
– Згинь, нечиста сило!
– Грішнице! – кинула Мирослава майже зневажливо. – Ти, сестровбивце, заслугувала перед Небом, аби тебе було покарано. Господь відвернув Свою милість від серця твого чорного…
Феодося здригнулася.
– Що? Та ти…
– Мені дарована можливість помститися. Душа моя не має спокою й не матиме, допоки ти не загинеш від руки моєї. Але й тоді я не вспокоюся, помщуся всім нащадкам роду твого, допоки не полишиться від тебе нікого на цім світі!
Феодося сіпнулася.
– Божевільна! Що живою така була, що подохла…
– Це ти збожеволієш. Я перед смертю заприсяглася дитяті своєму, що помщуся тобі за життя його неповинне… Спочатку я полишу тебе щастя, кохання Пантелеймона, розуму, а потім уже й життя, і не сподівайся, що зможеш утекти від мене. Й усі нащадки твої рудоволосі жіночої статі не відборикаються моєї помсти, твій гріх упаде й на них.
– Не вірю!
– Повіриш!
– Ти мертва, Мирославо, чуєш – ти мертва!
Порух повітря, мов шелестіння нестримного вітру, – й Мирослава кинулася до неї, кинулася так стрімко, що Феодося не встигла навіть поворушитися, як холодна, наче крига взимку, й наче волога рука торкнулася її з вигляду тонкої, але сильної руки, такої теплої та живої… У носа вдарив нестерпний, наче риб’ячий затхлий сопух, нудотний сморід, і Феодося, спершу оторопівши від огиди та страху, ледь не зомлівши, усе ж віднайшла в собі сили закричати. Кричала вона голосно й дужо, та все ж муторний регіт сестри був таки гучнішим.
– Я жива! Жива, Феодосіє!
Крижана на дотик рука тримала з нелюдяною силою, й перестрашена Феодося відчувала, що зараз просто зомліє від цього жаху.
– Ні, ти мертва! Мертва!
Регіт обвіював її просто нестерпним смородом.
– Це