ти його витримуєш? – запитав я, намагаючись сяк-так розтерти собі кисть руки.
– Він здається таким лише іншим людям, – пояснив він. – Для свого власника він просто теплий. Саме так можна розрізнити арканіста й того, хто має дар знаходити воду чи передбачати погоду.
– Тріп має подібний дар, – сказав я. – У нього випадають сімки на гральних костях.
– Це трохи інше, – засміявся Абенті. – Це не така непояснима штука, як дар. – Він трохи згорбився, не встаючи з місця. – Мабуть, воно й добре. Кілька століть тому, якщо народ помічав у когось дар, ця людина була все одно що мертва. Тейлінці називали дари знаками демонів і спалювали людей за них. – Настрій у Абенті, вочевидь, почав погіршуватися.
– Нам раз чи два доводилося визволяти Тріпа з тюрми, – сказав я, намагаючись пожвавити розмову. – Але спалити його ніхто не намагався.
Абенті стомлено всміхнувся.
– Думаю, що Тріп має пару хитрих гральних кубиків або таке ж хитре вміння, що, ймовірно, поширюється й на карти. Дякую тобі за вчасне попередження, але дар – це дещо зовсім інше.
Я не терплю зверхнього ставлення до себе.
– Тріп не може змахлювати навіть під страхом смерті, – сказав я трохи різкіше, ніж хотів. – І відрізнити добрі кості від зіпсутих може будь-хто в трупі. У Тріпа випадають сімки. Хоч чиїми кубиками він користується, у нього випадають сімки. Якщо він на когось ставить, у цієї людини випадають сімки. Якщо він просто штовхає стіл, на якому вільно лежать кості, виходить сімка.
– Гм-м-м, – кивнув самому собі Абенті. – Перепрошую. Це справді скидається на дар. Мені було б цікаво це побачити.
Я кивнув.
– Візьми власні кості. Ми вже не один рік не даємо йому грати. – У мене з’явилася думка. – Можливо, це вже не спрацює.
Він знизав плечима.
– Дари не зникають так просто. В юності в Стаупі я знав одного молодика, який мав дар. Напрочуд добре справлявся з рослинами. – Абенті дивився на щось невидиме мені, і його усміх зник. – Помідори в нього червоніли, ще як у всіх інших виростали лози. Гарбузи в нього були більші й солодші, виноград обертався на вино, ще не опинившись у пляшці. – Він поступово замовк; погляд у нього був відсутній.
– Його спалили? – запитав я з нездоровою цікавістю, властивою юні.
– Що? Ні, звісно, ні. Я не настільки старий. – Він насупився на мене, вдаючи строгість. – Була посуха, і його витурили з міста. Його бідолашна мати була невтішна.
На мить запала тиша. За два фургони попереду нас я почув, як Терен і Шанді репетирують репліки зі «Свинопаса і соловейка».
Абенті неначе теж їх слухав, хоч і не прислухався. Після того як Терен загубився посеред монологу Фейна в садку, я повернувся до Абенті.
– В Університеті навчають акторської майстерності? – запитав я.
Абенті хитнув головою. Це запитання його трохи розвеселило.
– Там навчають багато чого, але не цього.
Я поглянув на Абенті й зрозумів, що він спостерігає за мною веселим поглядом.
– А