Ви знали хоч одного хлопчика його віку, який би так розмовляв? Значною мірою це пов’язано з тим, що він живе в такій просвіченій атмосфері. – Бен змахнув рукою, показавши на фургони. – Але більшість одинадцятирічних дітей думає щонайбільше про те, як пускати камінці по воді чи як розкрутити кота, узявши його за хвіст.
Мати дзвінко розсміялася, проте обличчя Абенті було серйозним.
– Це справді так, пані. Я мав старших за нього учнів, які були б раді й половині його успіхів. – Він усміхнувся на весь рот. – Якби мені його руки та чверть його кмітливості, я б менш ніж за рік почав їсти зі срібних тарілок.
Ненадовго запала тиша. Мати неголосно промовила:
– Пам’ятаю, як він був зовсім малим і дибав туди-сюди. Він спостерігав, постійно спостерігав. Чистими, ясними очима, які неначе хотіли ввібрати весь світ. – Її голос злегка тремтів. Батько обняв її однією рукою, а вона поклала голову йому на груди.
Тиша, що запала опісля, була довшою. Я вже замислився, чи не втекти нищечком, аж тут батько порушив цю тишу.
– І як ти думаєш, що нам робити? – в його голосі легка тривога змішалася з батьківською гордістю.
Бен лагідно всміхнувся.
– Нічого – тільки подумайте, який вибір ви зможете йому запропонувати, коли настане час. Він увійде в історію, як один із найкращих.
– Найкращих кого? – пробурчав батько.
– Кого він захоче. Не сумніваюся: якщо він залишиться тут, то стане новим Іллієном.
Батько всміхнувся. Іллієн – герой мандрівних артистів. Єдиний дійсно знаменитий едема ру в усій історії. Усі наші найстаріші та найкращі пісні створив він.
Ба більше: якщо вірити переказам, Іллієн за своє життя заново винайшов лютню. Іллієн майстерно виготовляв струнні інструменти й перетворив давню, крихку, громіздку придворну лютню на ту чудову, різнопланову семиструнну артистичну лютню, якою ми користаємося зараз. Ті ж таки перекази стверджують, що лютня самого Іллієна мала аж вісім струн.
– Іллієн. Ця думка мені до вподоби, – сказала мати. – Королі долають багато миль, щоб послухати, як грає мій маленький Квоут.
– Його музика зупиняє бійки в шинках і прикордонні війни, – усміхнувся Бен.
– Дикунки сидять у нього на колінах, – з ентузіазмом промовив батько, – і кладуть перста йому на голову.
На мить запала приголомшена тиша. Тоді повільно, з загрозою в голосі заговорила мати.
– Здається, ти хотів сказати «дикі звірі кладуть голови йому на коліна».
– Та невже?
Бен кашлянув і продовжив.
– Якщо він вирішить стати арканістом, б’юсь об заклад, що він здобуде королівське призначення раніше, ніж йому виповниться двадцять чотири. Якщо йому закортить стати купцем, то я не сумніваюся, що до кінця життя він заволодіє половиною світу.
Батько звів брови докупи. Бен усміхнувся й сказав:
– Щодо останнього не хвилюйтеся. Він надто допитливий, щоби бути купцем.
Бен ненадовго замовк, ніби дуже обережно обдумуючи наступні свої слова.
– Знаєте, його прийняли б до Університету. Звісно, лише