добре. Однак це ваша особиста справа – твоя і птаха. Цей яструб, – він обурено змахнув рукою, – сказав дещо нечемне про твою матір.
– А. Тоді честь вимагає від мене особисто захистити її добре ім’я.
– Так, справді.
– Чи є в мене пір’їна?
– Ні.
– Хай Тейлу милує і… – помітивши його несхвальний погляд, я притримав при собі решту того, що збирався сказати. – Ти постійно все ускладнюєш.
– Це неприємна звичка, якої я навчився від одного учня, що був надто розумним для власного добра. – Він усміхнувся. – Що ти міг би зробити, навіть маючи пір’їну?
– Я прив’язав би її до птаха й намилив би лужним милом.
Бен наморщив безброве чоло.
– Яким зв’язуванням?
– Хімічним. Мабуть, другим каталітичним.
Задумлива пауза.
– Другим каталітичним… – Він почухав підборіддя. – Щоб розчинити жир, завдяки якому пір’я стає гладеньким?
Я кивнув.
Він глянув на птаха.
– Я ніколи про це не думав, – зізнався він зі своєрідною негласною пошаною в голосі. Я сприйняв це як комплімент.
– Однак, – він знову глянув на мене, – пір’їни в тебе немає. Як ти його зіб’єш?
Я думав кілька хвилин, але нічого не зміг придумати. Я вирішив спробувати змінити тему уроку.
– Я просто, – невимушено промовив я, – прикликав би вітер і примусив би його збити птаха з неба.
Бен зміряв мене розважливим поглядом, який показав мені: він чудово розуміє, куди я хилю.
– А як би ти це зробив, Е’ліре?
Я відчув, що зараз, можливо, настав час нарешті розкрити для мене таємницю, яку він беріг усі зимові місяці. Водночас мене раптово осінило.
Я глибоко вдихнув і вимовив слова, потрібні для того, щоб прив’язати повітря в моїх легенях до повітря назовні. Твердо закріпив алар у голові, приклав до стиснених губ великий і вказівний пальці та подув між ними.
Мені в спину повіяв легкий вітерець, який скуйовдив мені волосся й напнув на мить брезент, яким був накритий фургон.
Можливо, це був звичайнісінький збіг, але я все ж відчув, як моє обличчя розтягується в тріумфальній усмішці. Якусь мить я тільки шкірився, мов божевільний, на Бена, який спохмурнів від недовіри.
Тоді я відчув, як щось стиснуло мені груди, неначе я був глибоко під водою.
Я спробував вдихнути, але не зміг. Трохи спантеличений, я пробував знову й знову. Я неначе щойно впав на спину так, що мені вибило дух.
Раптом я усвідомив, що накоїв. Моє тіло вкрилося холодним потом, і я знавісніло схопився за Бенову сорочку, показуючи на свої груди, свою шию, свої розтулені вуста.
Бен подивився на мене, і його вражене обличчя аж побіліло.
Я зрозумів, як довкола спокійно. Не ворушилася жодна травинка. Навіть звук фургона здавався притишеним, неначе він долинав десь іздалеку.
Усі мої думки заглушив панічний жах. Я задряпав собі горло, розірвав на собі сорочку. Серце в мене гупало так, що було чутно крізь дзвін у вухах. Я силкувався вдихнути повітря, а мої напружені груди пройняв різкий біль.
Рухаючись