прямо.
– Не надто великої.
– Уявімо собі, що йому двадцять, а він і досі необачний. Наскільки він небезпечний?
Я вирішив триматися очевидних відповідей.
– Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечніший, ніж раніше.
– А якщо дати йому меч?
До мене почало доходити, і я заплющив очі.
– Небезпечніший, значно небезпечніший. Я розумію, Бене. Справді розумію. Сила – це нормально, а дурість зазвичай нешкідлива. Поєднання сили з дурістю небезпечне.
– Я взагалі не говорив про дурість, – виправив мене Бен. – Ти розумний. Ми обидва це знаємо. Але ти буваєш необачним. Немає майже нічого страшнішого за розумну необачну людину. Що ще гірше, я навчав тебе дечого небезпечного.
Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тоді підняв листочок, пробурмотів кілька слів і подивився, як посеред гілочок і хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тоді повернувся до мене.
– Ти міг би вбитися, займаючись чимось настільки ж простим. – Він кволо всміхнувся. – Або шукаючи ім’я вітру.
Він почав вимовляти щось інше, а тоді зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зітхнув і неначе здувся. Коли він прибрав руки, його обличчя було стомленим.
– Нагадай-но: скільки тобі років?
– Наступного місяця буде дванадцять.
Він хитнув головою.
– Це так легко забувається. Ти поводишся не на свій вік. – Він потицяв у багаття хворостиною. – Коли я вступив до Університету, мені було вісімнадцять, – розповів він. – Коли я знав стільки, скільки ти зараз, мені вже минуло двадцять. – Він витріщився на багаття. – Вибач, Квоуте. Мені сьогодні треба побути на самоті. Треба подумати.
Я мовчки кивнув. Пішов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Приніс їх і тихенько поставив неподалік від Бена. Коли я відвернувся, він іще вдивлявся у вогонь.
Знаючи, що батьки не чекатимуть на мене ще доволі довго, я попрямував до лісу. Мені самому треба було подумати. Я мусив зробити для Бена бодай це. Було шкода, що я не міг зробити більше.
Бен повернувся до своєї звичної життєрадісності аж за виток. Але навіть тоді наші стосунки вже не були такими, як раніше. Наша дружба лишалася міцною, але між нами щось стояло, і я здогадувався, що він свідомо тримається на віддалі.
Уроки практично застрягли. Він припинив навчати мене алхімії, за яку я нещодавно взявся, натомість обмеживши мене хімією. Навчати мене сиґалдрії він узагалі відмовився, а на додачу до всього цього почав навчати мене симпатії лише потроху, у дозах, які вважав для мене безпечними.
Ці затримки були мені глибоко неприємні, але я зберігав спокій, бо вірив: якщо я продемонструю відповідальність і обережність навіть у дрібницях, він врешті-решт розслабиться, і все стане як зазвичай. Ми були рідні один одному, і я знав, що будь-які проблеми в наших стосунках рано чи пізно владнаються. Мені потрібен лише час.
Я й гадки не мав, що наш час швидко збігав.
Розділ п’ятнадцятий
Розваги та прощання
Те містечко називалося Геллофелл.