підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його – ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.
– А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.
– Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!
Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.
– Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.
– А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.
Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.
– Ну, так навіть цікавіше.
– Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.
– Або отримаємо щось за повернене авто.
– А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.
– Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».
– Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.
– Один з цих днів – Шабат.
– Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.
– Викиньте його геть!
– Ет, далеко йти!
– Еморі, не викаблучуйся, чув?
– Краще розслабся.
Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:
Зимові дощі і печалі забуті,
Час старих помилок і білих снігів;
Коханих розвели ті дні на розпутті,
Де світло померло, і ранок зацвів;
Час йде, все минає, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, і морози минуть,
В зелених підлісках без сліду снігів,
Од квітки до квітки луна весни спів…
– Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!
– Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.
– О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…
Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.
Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.
– Господи! Ви тільки погляньте на це! – скрикнув він.
– Що?
– Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!
– Ну й дивак! – зауважив Алек.
– Авжеж, він у нас ексцентрик.
Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив