мушу. На добраніч.
– На добраніч.
Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.
Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні – світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?
Хтось постукав у двері.
– Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.
Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:
Неповним було наше щастя – пробач,
Згадки завмерли вицвілим листям;
Ми сповна не сміялись, не рвав душу плач,
Ми згасли, спраглі й голодні за щастям.
Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.
– А нехай іде до біса… – гірко вимовив він. – Весь рік мені зіпсувала.
НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ
Одного спекотного дня Еморі приїхав у Принстон і приєднався до виснаженого задухою натовпу студентів, які швендяли вулицями, очікуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс із додаткових занять у задушливій кімнаті, намагаючись осмислити занудні перетини конусів. Містер Руні, мимовільний наставник дубоголових, проводив заняття і викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи діаграми і виводячи рівняння від шостої ранку і до півночі.
– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?
Лангедак випрямляв усі свої важкі фути футбольної маси і намагався сконцентруватись.
– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, містере Руні.
– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотів від вас почути.
– Так, не можемо, звичайно.
– А знаєте, чому?
– Думаю, так…
– Якщо ви ще не зрозуміли, то скажіть мені, я тут для того, щоб вам пояснити.
– Містере Руні, якщо ви не проти – поясніть ще раз.
– З радістю. Отже, маємо точку