пінчер з кажанячою головою. Собака помітив Дизму і почав гавкати на нього. Молодик враз зупинився, зміряв Дизму поглядом з голови до ніг і попрямував до нього. Незнайомцеві було, ймовірно, близько тридцяти. Худий і високий, він здавався ще вищим завдяки непропорційно довгій шиї, яку завершувало бліде, маленьке, як у дитини, хворобливе личко. Його личко дивним чином контрастувало зі зневажливим та в’їдливим поглядом великих блакитних очей, які дивились з-під запалених повік з невимовною іронією. Цей погляд збентежив Дизму, тим більше що молодий чоловік безцеремонно втупився у нього.
«Що за чорт!» – подумав Дизма.
А той вже витягнув у його напрямку надзвичайно довгого вказівного пальця і строго запитав:
– Хто такий?
Не знаючи, як бути, Дизма підвівся.
– Я адміністратор, новий управляючий.
– Прізвище?
– Дизма, Никодим Дизма.
Не припиняючи гавкати, песик незграбно стрибав біля ніг свого господаря.
– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте, пане. Тихо, Бруте! Гадаєте, пане Дизмо, так називати пса немає жодного сенсу, але цікаво мені знати, чому це собача кличка повинна мати сенс? Сідайте, пане!
Дизма сів. Цей граф викликав у нього дивні почуття, у яких були і страх, і гидливість, і цікавість, і співчуття.
– Чув – протягнув граф, облизуючи кінчиком язика нервові безкровні губи – чув. Ймовірно, цей негідник привіз вас сюди тому, що ви є якоюсь фігурою. Вважаю своїм обов’язком, як джентльмен, застерегти щодо злодійської натури мого любого швагра.
– Про кого ви говорите, графе? – здивувався Дизма.
– Про кого? Ну звичайно, про цього хама, Леона Куника.
– Про пана Куницького?
– Який там пан Куницький? – заверещав граф – Сто чортів! Який Куницький? Чому Куницький?! Куницький – славне шляхетське прізвище, яке ця п’явка присвоїла собі. Вкрав, розумієте, пане? Вкрав! Прізвище його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник, батько невідомий. Так, добродію, графиня Понімірська, онука княгині де Реон, відтепер пані Куник.
– Не розумію, – обережно почав Дизма – значить, ви, графе, швагер пана Куницького?
Понімірський зірвався на рівні ноги, як ужалений. Безкровне обличчя враз почервоніло.
– Мовчіть, пане! Мовчіть, ви…
– Пробачте, – злякався Дизма.
– Не смійте ніколи у моїй присутності називати цього негідника інакше як Куник, мерзотник Куник, авантюрист Ку-ник! Жодного Куницького!.. Мій зять – паршивий лихвар і шахрай Куник! Неправоложний пройдисвіт! Куник! Ку-ник! Ку-ник! Повторіть: Ку-ник! Ну ж бо?
– Куник, – пробелькотів Дизма.
Понімірський заспокоївся, сів, навіть посміхнувся.
– Ви не знали про це? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого швагра, поки той не копнув його. Худоба! Він задумався і додав:
– Вони обоє: і Куник – худоба, і пес – худоба… Зрештою, і я – худоба…
Він вибухнув дивним реготом.
– Вибачте за відвертість,