подивилася на сина підстарости особливим і довгим поглядом.
Той відповів стриманою посмішкою і запитанням:
– А хіба ж пан Креховецький не запропонував вам супроводити його до Корсуня?
– О, ви не знаєте Яна, – зітхнула Скибицька. – Він такий легковажний та запальний, хоча й видатний лицар. Він мав таку добру посаду в Жидачеві, але щось не поділив з тамтешнім підкоморієм і таке втнув… Я думаю, – перейшла вона на шепіт, – там була амурна пригода. Я чула, що в того підкоморія дуже молода й дуже красива дружина з посполитих. А ви ж, певно, знаєте, що незнатні жінки страшенно зрадливі, бо ж не мають шляхетного стриму від прагнення тілесної насолоди. В мене колись була така товстозада хлопка, що вона лише бачила хлопа, як відразу ж розсувала ноги. Навіть смердючими дранями не бридилася, така була кішка.
– І що ж такого втнув пан Креховецький?
– О, пане Мечиславе, то була така неприємна справа, що я, мабуть, не наважуся турбувати нею людину у вашому стані.
– Але ж, Зосю, мені сумно отак лежати та нудитися.
– Я б розважила такого героя, – посміхнулася німфа, – але він, на жаль, не мій герой.
– Отакої.
– Адже герой уві сні промовляв ім’я якоїсь Артеміди. Я так розумію, що серце героя віддано невідомій мені красуні.
Можна лише здогадуватися куди б повернула їхня розмова на цьому галантному роздоріжжі, але тут почулися важкі кроки та брязкіт зброї. Сину підстарости на якусь мить здалося, що три дукати пропали намарно і до покою от-от увірвуться княжі люди.
Але за мить він побачив Демковича-Креховецького зі свіжими шрамами на обличчі, Виговського у блискучій кірасі та ще якогось довготелесого добродія у жупані. Зі всієї компанії писар виглядав найпишніше. Оксамит і блават оправляли його кірасу, до якої майстри приробили золочені сонця та герб Абданк зі щитом, покритим переділковою емаллю. Вуса Виговський змастив лоєм, від чого вони шпичилися як у правдивого французького маркіза.
– О, пан вже прийшов до тями, – замість привітання констатував Креховецький. – То якраз доречно, бо ми збираємо невеличку раду.
– Панна Зося вже певно сказала вам, що їдемо до Корсуня, – припустив Виговський, сідаючи в присунуте служницею крісло.
Мечислав зауважив у писаревому голосі прийняте рішення, що не підлягає обговоренню.
– Панна казала, що маємо їхати завтра, – підтвердив син підстарости.
– Бажано б сьогодні, але зважаючи на обставини… – Виговський кивнув у бік довготелесого. – Прошу вашої поваги до пана Яноша Леваї, – відрекомендував він трансільванця. – Пан є вченим шляхтичем, має знання у лікарській справі і люб’язно погодився подивитися, чи зможете ви їхати верхи.
– Мечислав Данилевич, герба Риля, – син підстарости підвівся на ліктях.
– Бачите, пане Мечиславе, до вас прийшли три Іоанни, – латиною мовив трансільванець. – Сказано у святому переданні: tres faciunt collegium (троє складають раду). А в іншій проникливій книзі сказано, що три Іоанни мають силу піднімати з мертвих, себто відновлювати некрозну плоть. Поверніть до мене вашу потилицю, щоб я зміг побачити