другий військовий, який стояв трохи осторонь. Він говорив у мікрофон на комірі комбінезона, але з Кіри не зводив очей.
– Давидова Кіра Олегівна, тридцять шість років, етнічна росіянка, – сказав перший, розглядаючи її впритул крізь скельця маски. – Лейтенант Вязін, служба охорони Центру. Прошу вас пересісти в наш електромобіль. Вашим всюдиходом займуться.
– Що сталося, лейтенанте? – запитала Кіра, вистрибуючи з машини. – Що за поспіх?
– Вам усе пояснять на місці.
– Де це – на місці?
– Я відвезу вас до прохідної проекту «Сегмент» – так мені наказано. Подальше не в моїй компетенції. Вибачте, Кіро Олегівно.
Тут, біля в’їзду на паркінг, було холодно. Не так, як на вулиці, але холодно – крижаним бетонним диханням відразу прихопило щоки. Кіра встрибнула на сидіння автомобіля, сховала ніс у комір і завмерла, як настовбурчений птах.
Вязін закинув автомат на бік і зайняв місце водія. Загудівши електромоторами, кар рвонув із місця і майже одразу ж прошмигнув у Трубу.
Центр був величезним приміщенням. Кіра й уявити собі не могла його повних розмірів, хоча вже кілька років тут проходила значна частина її життя. Його спорудили років двадцять тому, якраз після відкриття джампа, використавши під секретний проект більшу частину будівель покинутого ракетного заводу. Тунелі-труби з’єднували будівлі підземною павутиною, являючи невидиму сторонньому оку комунікаційну систему. Деякі з будівель заривалися на добрий десяток поверхів у землю, виставивши назовні тільки вентиляційні шахти. Приміщення, що лишилися нагорі, нагадували бетонні коробки старих житлових будинків. Для всіх мешканців Сантауна Центр був науковим інститутом з використання термальних ресурсів, для обізнаних (таких було небагато, але вони були) – джамп-базою, для джамперів – місцем початку стрибка і точкою повернення. Тут починалась і тут закінчувалася невидима простим смертним війна. Війна з чужою Паралеллю.
І зараз жовтий електрокар віз Кіру на цю війну.
Паралель-1.
Жовтень
– Якщо вже всі ви зібралися тут, – сказав Кирило Давидов, – значить, вам можна знати, як мене звуть.
Вони сиділи перед ним – двадцять сім новобранців, які пройшли тест на стрибковий ген. Здебільшого молоді хлопці років до тридцяти. Дівчат було небагато – шестеро. І серед них були симпатичні.
– Звуть мене Кирило Давидов, я такий же джампер, як ви всі. Вірніше, такий, яким кожен із вас може стати – якщо захоче і якщо йому пощастить. Поки що між мною і вами є одна принципова відмінність. Ви – кандидати у джамп-групу, а я – марафонець.
Він обвів поглядом невелику аудиторію, намагаючись зачепити очима кожного з новачків, які розсілися на стільцях півколом. Слухали уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. У принципі, правильно робили: зайвих знань не буває, ніхто і припустити не може, що саме врятує життя в мить, коли сподіватися буде ні на що.
– Ви запитаєте мене, що таке марафонець?
Кирило зробив ефектну паузу і розвів руками, немов співак, який вийшов на уклін.
– Почнімо спочатку…
Він усміхнувся,