бідний друже, дорогий мій товаришу!.. Я теж не можу цілком зрозуміти, як це могло статись?! Як, через що його немає більше з нами?.. Не можу повірити, тай ніхто не йме цьому віри, – промовив він і важко зітхнув.
В цю хвилину учулась з сусіднього купе пісня підпилого ремісника:
Когда я бы-ы-ыл свободный мальчик,
Ровесник ю-ю-юным де-е-еревам…
Вона здригнулась цілим тілом, як деревце, котре рубають, і лякливо зашепотіла:
– Ой, скільки спогадів! Усе, усе нагадує його… Скрізь, всюди він!.. Він… Мій милий! – Останнє слово вона вимовила з вагою сорому, але з великою ніжністю. – Ось і це теж! Він мав комічний хист; він умів передразнювати всіх і знав багато цих дурних та характерних пісень.
Коли вона раптом здригнулася, він обгорнув її плечі одною рукою поверх здорової, теплої хустки, в яку вона укутувалась.
Вона ще раз заплакала та хутко перестала. Потім глянула на дівчину, що напроти спала на лаві, і зненацька спалахнула в неї думка: «Якби тая не спала, він не обняв би мене; якби тая не спала, я не дозволила б… Та ні, чому ж?»
Вона сиділа тихо, підтримувана його рукою, якось скорчившись і притулившись, глибоко зітхаючи та згадуючи про свого дорогого небіжчика, про його любов до неї:
– Який він був ніжний!.. Як він кохав!.. Більш ніхто не може так кохати… Я хочу сказать… мене кохати так… Ні, ні! Ніхто!.. Ніколи!
«Ні, моя ти, ріднесенька, може, може!» – подумав він; подумав тільки, бо не висловив би цих слів навіть під острахом смерті.
Їй хотілось тепер безкрайньо говорити про «нього», говорити про його красу, про його любов, про своє горе, про їх любов, про що вона раніш не балакала ні з одною живою душею. Сором розтав, як сніг, і вона говорила, говорила, говорила…
А він вперше чув, як вона висловлювалась, як вона обнажала свою душу. Перше він бачив її гордою, холодною, відлюдною, насмішкуватого, – тепер жалібною…
– Він був такий любий, такий ніжний, а я, я така холодна, часом зовсім наче з мармору. Еге, я була така жорстока!.. Я навіть ні разу не сказала йому за все життя наше, який він був красень! – Фарба стиду залила їй обличчя. – І потім… Я… Ви знаєте? Я не люблю кохання… Я хочу… Я хотіла приязні, а скоїлось інакше! Ми були із ним, як з вами, приятелями. А зненацька кохання… Я не знаю… Це мене ображало…
Вона хотіла визволитись од його обіймів, та не знала, як це зробити, щоб не образити його.
Кондуктор знову пройшов поуз них із ліхтарем і знову подивився на них, начеб усе вже зрозумів. Коли він щез, вона промовила:
– Ви знаєте? Він щось негарне про нас гадає. За кого він нас має?
– Авжеж знаю! – одповів він спокійно.
– Тай, що ж?
– Тай нічого! – сказав він ще спокійніше.
– Уразливо це, – промовила вона, здригнувши плечима, – він же думає щось зовсім інше, він же думає, що… теє, що між нами… І всі так думають!.. Це зовсім неможлива річ!
– Ну, і нехай! А воно все ж таки є… – сказав він стиха, побожно, подібно, як віруючі говорять