б ради неї, ради цієї приязні од усього: од сім’ї, од жони, од дітей, котрих він любив більше, як життя; одрікся б і пішов би на край світа, на смерть… Він був щасливий, що був людиною…
Її ж уперше в цю ніч покинула думка про самогубство, про смерть, і хотілось їй до болю, щоб той, дорогий і чудовий, котрого нема вже з нею на землі, міг бачити її і їх друга, і радіти за неї, бо вона знайшла для себе порозуміння…
Якби треба було висловити їх почуття, вона б не знайшла слів, бо немає слів легеньких, як тінь, прудких, як світло, гарних, як зорі, – для почуття ласки, почуття правди, почуття волі, що через край наповняли їх душі цієї ночі…
Довго лежали вони так із заплющеними очима. Їй здалося, що він заснув. Вона тихенько зсунулась долі, напнулась теплою хусткою і попростувала до дверей направо. Він хутко підвівся і промовив:
– Не ходіть у той бік!
Вона мовчки повернулась і пішла ліворуч. Коли вона вернулась на своє місце, він, здавалось, спав.
Тільки, як же її зворушило це дрібне піклування про неї! Хто знає, чого він боявся: чи того п’яного в сусідньому вагоні, чи бруду того місця. Тільки він чогось боявся за неї і виявив свою турботу так просто, так тверезо і разом так наївно, що вона усміхнулась сама до себе
Вона лягла і знову закрила очі, але заснути не могла. Якісь блискучі яски сіяли в повітрі перед її очима. Усе поле заснувалось червоним золотом, а сині квітки почали носитись у гору і в низ. Накінець виявилась на їх тлі головка маленької дівчинки, дочки того чоловіка, що лежав поруч із нею, дівчинки з милими, синіми оченятами, з напіводкритими рожевими устоньками та двома гарненькими туго заплетеними кісками на плечах. Їй пригадалась несподівана і чула дитиняча любов до неї самої, нічим з її боку не викликана, хіба тим тільки, що вона була дочкою свого батька…
– Ні, ви таки не спите? – раптом обізвався він до неї. – Я почуваю це…
Вона, замість одповіді, почала декламувати, все не розтуляючи очей:
Знизу зорять квітки,
Згори зірки мигтять,
Чисті мрії мої, золоті,
Швидко, швидко летять
Од квіток до зірок,
Знизу вгору й навпак —
Од зірок до квіток…
– Що це? – він звівся на лікті і слухав, як зачарований.
– Це моє! – сказала вона. – А знаєте, що я складала вірші тільки раз у свому життю, у ту добу, коли ми були… заручені… Ні раніше, ні пізніше. І тепер не розумію і не можу розуміти… ні одного вірша. Чи не чудно се?
– Еге ж!..
– А ось ще:
Потяг… В вирій поринання…
Хмари димові…
Потяг… Зайве приглядання…
Пасма парові…
Потяг… Онде обрис милого лиця…
Ой, цікавість недоречна!
Ой, ви мрії, мрії, – без кінця!
Фльор на ній. В очах журба сердечна.
Видно, доля мало щастя їй дала…
І сміється поруч дівчинка мала…
Жовто-синяя вагонів череда…
Знов чудовий образ красний…
Хто, куди? Текучі думки, як вода.
Ти