додавати відваги солдатам і приглушувати їхній страх, прищеплюючи їм різні релігійні постулати, частина яких була просто-таки взірцями чистого фаталізму. Наприклад, штурм ворожої батареї завжди був кривавий і пов’язаний з великими втратами, бо гармати мали високу скорострільність. А солдатам під час такого штурму веліли не шукати захистку від ворожого вогню. Вони повинні були йти випростані, високо піднісши голови, і вважати, що «без Божої волі в солдата не влучить жодна куля, чи він ітиме рівно, чи буде пригинатися». Після бою офіцери, мовлячи про полеглих, знову нагадували, що на все була Божа воля. Отже, можна було сподіватися, що той загін у новому бою битиметься так само «хоробро й самовіддано». Похідні священики, такі як Вестерман, відігравали важливу роль у підтримуванні дисципліни і бойового духу серед вояків. Вони були немов поліція, що наглядала за їхньою душею та тілом. Релігійна дисципліна, серед іншого й у формі тієї вранішньої молитви, була однією з ланок дотримування дисципліни взагалі. Солдати молилися Всевишньому, щоб він навчив їх бути вірними королеві і «ревно виконувати все, хоч би що від його імені загадували мені мої командири». Церковні слуги мали відігравати також свою роль і в самій битві. Звичайно вони йшли на поле бою, щоб підбадьорювати свою паству і стежити за нею. Було багато випадків, коли священики гинули в бою, наприклад, коли вони намагалися повернути солдатів, що відступали, назад під кулі й гарматний вогонь.
Король Карл XII
Обряд причащання
Сувора церковна дисципліна в армії стане зрозуміліша, коли ми усвідомимо, що всі ці люди були твердо переконані в тому, що Бог безпосередньо впливає на успіхи у війні. В одному статуті піхоти було чітко зазначено, що «оскільки все благословіння походить від Всевишнього, то його величне, святе ім’я треба шанувати». Отже, із Всевишнім треба бути в добрих стосунках.
Більшість людей у війську були щиро переконані, що Бог справді стояв на їхньому боці, і це засвідчувала ціла низка перемог, яких досягли шведи, відколи добрих дев’ять років тому вибухнула ця війна. Щиросерді вочевидь бачили, що Боже благословіння шведської зброї було не бездумним підбадьорливим вигуком якогось небесного глядача, – навпаки, вважалося, що багато перемог на полі бою протягом минулих років досягнено завдяки безпосередньому Божому втручанню. Коли військо висідало на берег у Зеландії, розбурхане море під поглядом короля стихло; під Нарвою Бог послав мокрий сніг, який саме вирішальної хвилини сховав від ворога шведів, що рушили в наступ; уся ризикована переправа через Двіну відбулася так дивовижно вдало, що її напевне провадила неземна рука; у битві під Саладом вища сила спрямувала вогонь російських гармат не туди, куди треба; під Фрауштадтом знов-таки сніг дуже доречно засліплював очі ворогам і припинився, ніби за помахом чарівної палички, коли шведські батальйони вдерлися на ворожі позиції; навіть вважали, що до перемог біля П’юг’яйокі та біля Варти Всевишній