слід вважати реальними, себто відносити до психічних процесів, що тривають після пробудження?»
Ж. Теорії снів і функція снів
Будь-яке пояснення феномену снів, яке розглядає з певної точки зору максимальну кількість його характеристик і водночас визначає його роль серед інших явищ, заслуговує на те, щоб називатися теорією снів. Окремі теорії снів відрізнятимуться тим, що вони виокремлюють ту чи іншу характеристику снів як найістотнішу і з неї висновують пояснення і зв’язки з іншими явищами. Немає потреби неодмінно виводити з теорії функцію, однак, оскільки ми, зазвичай, шукаємо телеологічних пояснень, ми прихильніше сприймаємо теорії, що пов’язують суть снів з розумінням їхньої функції.
Ми вже згадували кілька концепцій, які більш-менш справедливо можуть називатися теоріями снів у цьому сенсі. Віра стародавніх, що сни надсилають людям боги, щоб керувати їхніми діями, була повною теорією снів і надавала про них усю інформацію, якою варто було володіти. Відколи ж сни стали об’єктом біологічних досліджень, ми отримали більше теорій, деякі серед яких, однак, є неповними.
Щоб не вдаватись у виснажливе перелічування, можемо спробувати грубо розділити всі теорії на групи, в залежності від базового припущення про тип і рівні психічної діяльності уві сні:
1. Теорії, за якими вся психічна активність пробудженого стану триває уві сні, як, зокрема, вважає Дельбьоф. Тобто душа не спить, її апарат залишається поправним, але, перебуваючи в умовах сну, відмінних від умов неспання, його нормальна робота забезпечує результати, відмінні від тих, що у стані неспання. Виникає, однак, питання, чи такі теорії здатні вивести всі відмінності мислення у снах і наяву з самих лише умов сонного стану. Крім того, ці теорії не здатні визначити функції сну; не пропонують жодного пояснення, чому складний механізм психічного апарату продовжує свою діяльність навіть за обставин, для яких здається непристосованим. Єдиним логічним розв’язанням мав би тоді бути сон без снів, а у разі тривожних подразників – пробудження, але аж ніяк не сни.
2. Теорії, які припускають зниження розумової активності у снах, послаблення зв’язків, обмеження доступного матеріалу. Згідно з цими теоріями, психологічна характеристика снів має бути геть іншою, ніж, скажімо, за Дельбьофом. Сон поширюється далеко за межі душі, він не тільки відмикає розум від зовнішнього світу, але також проникає в його механізми і тимчасово робить їх непридатними до застосування. Якщо я можу дозволити собі порівняння з психіатричними моделями, то перша група теорії представляє сни за аналогією параноїдальних станів, а друга прирівнює їх до форми недоумкуватості або сплутаної свідомості.
Теорія, за якою у снах виявляється лише частка паралізованої сонним станом психічної діяльності, зажила чи не найбільшої популярності серед медичних авторів і загалом у науковому світі. Що ж до широкої аудиторії, яка цікавиться вивченням снів, цю теорію можна вважати панівною. Варто відзначити легкість, з якою вона уникає найпідступніших підводних каменів у поясненні снів – а саме пов’язаних з ними суперечностей. Ця теорія розглядає сни як результат часткового неспання, «поступове, часткове, але дуже аномальне пробудження», за твердженням Гербарта (Herbart, 1892, стор. 307). Така теорія залучає низку станів дедалі