ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.
Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося п’ятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим – крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив – розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими…
Хлопці обійнялися.
– Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. – Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. – Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. – Якщо тобі тре’ якась допомога…
– Ти служив? – запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось – він уже знав відповідь.
Миха хвацько зсунув кашкета на очі:
– Слава богу, милував…
Леонід зрозумів: приятель жонглює словами, немов наголошує, і це означає, що він поза системою.
– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж ніяких чуток не було.
– Чи я живий?
– Ну, так… Послухай, – після паузи проказав Льоня і простягнув руку до плеча товариша. – Мені байдуже, чи ти служив. Розумієш? Ти – мій друг, і я…
Миха, що сів навпочіпки навпроти, підвівся і зібгав його в обіймах:
– Друзяко, я тобі потім усе розповім. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твій батько… Жаль Алю, її батька… Усіх шкода, – Миха красномовно розвів руками в різні боки. – Але ми з тобою, старий, живі! Розумієш? Ходімо вип’ємо.
Льоня трохи затримався з відповіддю:
– Та, власне, я збирався зайти до університету…
– Облиш, – махнув долонею Миха і закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на ті головешки? Їх німці спалили, коли відступали. Зрозумій: тре’ тільки в майбутнє! Тільки туди!
Розділ третій. Миха-моряк
Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.
– Старий! Ой, ну тобто…
– Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше…
– Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю…
– Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, – гостро увірвав його Леонід.
Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.
Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:
– Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки…