1946-го я у вас інтерв’ю ще брав? Я за ту статтю в «Більшовицькій зброї» про п’ятирічку українського зодчества премію отримав. Там усе вірно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрі треба щонайшвидше відбудувати. А ви мені торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви мені скажіть?
Ці двоє нагадали Льоні батька, особливо той, поважніший, котрий намагався щось пояснити і постійно витирав спітніле чоло під легким літнім капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати наукові проекти зі своїми колегами в парку навпроти університету. Іноді брав і малого з собою. Льонине серце враз стислося від болю… «Шкода, що я тебе не послухав, тату, і не став філологом. Пробач, що мене не було поруч… А ще трохи раніше померла мама»…
Напередодні він прочитав у «Київській правді», що в театр Франка тільки-но з евакуації, з Ташкента і Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув від неї, інтелігентки з родини харківських столичних педагогів, що своєрідну «рокіровку» з театрами виконали, коли йому було шість: «Березіль» переїхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова – до Києва, в приміщення колишнього театру Соловцова (котрий став відтоді називатися іменем Каменяра). Тож у «Березілі» Крушельницький режисував п’єсу «За двома зайцями», і про нього писали в газетах надзвичайно схвальні відгуки. Мама ходила на неї кілька разів, поки не усвідомила, що вагітна, а тоді одружилась із Льониним батьком (котрий, до речі, був її викладачем) і назавжди заснувалась у Києві.
Малий Льоня так любив той театр… Адже мама туди часто навідувалась разом із ним. І аби він не совався на стільці під час вистави, давала йому шоколадні цукерки.
А тепер він дивився на будівлю театру і з полегшенням констатував, що хоч вона вціліла. Це обнадіяло капітан-лейтенанта – може, вцілів (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, ніби німці його підірвали. Та ще й розповідь тьоті Зіни… Одначе хіба ж можна вірити жінці, котра не сповна розуму від горя? Звісно, Хрещатик просто зобов’язаний вціліти… Дарма, що ті чоловіки на площі щось говорили про якісь вагонетки… Льоня захекався від швидкої ходи на милиці і збився з думки.
Він саме звернув на вулицю, на табличці якої значилося: «Вулиця Заньковецької» (а ще до війни це була вулиця Фірдоусі), але нова назва йому сподобалась більше. Льоня взагалі любив театр і все, що нагадувало йому про усміхнену молоду маму… Більше з тим: колишня Фірдоусі існувала лише з одного боку. Інший згорів дощенту.
Те ж саме з вулицею Маркса – нижня частина лежала в руїнах[14]. А потім моряк побачив і руїни Хрещатика. Ноги самі несли його туди. В кінці вулиці він уперся в те місце, котре підсвідомо не хотів оминути. До війни на розі Маркса і Хрещатика під номером тринадцять дріб два розташовувалась комісійна крамниця із закличною назвою: «Портьєри, килими, доріжки, майоліка. Художні вироби». Вона була вельми популярною серед корінних жителів Липок. Льоня пам’ятав, як мама там купувала начиння