найстаріший і найдосвідченіший із наших правоохоронців. Але в розташуванні їхніх тіл виявилися вельми істотні відмінності.
Бірманець лежав неподалік від вітрини з мумією – з її горішнього скла був акуратно вирізаний квадратний шматок. Його права рука стискала сувій із блакитної плівки, вкритої сірими ієрогліфами. Це була майже точна копія тієї книги, що зберігалася вкладеною в циліндр у музейній бібліотеці. Пізніше ретельніше вивчення все ж виявило відмінності між ними. На його тілі не було жодного сліду насильства, і лише за несамовитістю спотвореного агонією виразу обличчя ми змогли виснувати, що злочинець помер на місці від неймовірного переляку.
Але найглибший шок ми відчули, звернувши погляди на фіджійця, котрий лежав поруч із напарником. Першим зиркнув на нього поліціянт, і лемент жаху, що вирвався у нього, знову зворохобив усіх, хто жив по сусідству з музеєм. Уже за смертельною блідістю та спотвореними рисами його темношкірого обличчя, за окостенілими руками, одна з яких все ще тримала електричний ліхтарик, ми мали б уторопати, що з ним сталося щось жахливо-незбагненне. І все ж ніхто з нас ще не був готовий до того, що викрив нерішучий дотик поліційного офіцера до його тіла. Навіть тепер я здатен помислити про це, лише знову відчувши напад відрази та страху. Коротко кажучи, нещасний правопорушник, котрий менше години тому ще був живий, дебелий меланезієць, котрий зважився поглянути в обличчя невідомим силам зла, обернувся тепер у жорстко застиглу попелясто-сіру мумію з каменю та шкіри, за всіма ознаками подібну до скорченого мертвого створіння в зруйнованій скляній вітрині, що пережило незліченні століття.
Та це було ще не найгірше. Вінцем усіх наших жахів і тим, що справді захопило нашу вражену увагу, перш ніж ми звернулися до трупів, розпростертих на підлозі, був стан самої мумії. Відтепер уже не можна було назвати зміни в ній слабкими та невиразними, бо разюче змінилася вся поза цього жахливого тіла. Воно все осіло й опало, дивно втративши свою колишню жорсткість. Закостенілі передні кінцівки з кігтями опустилися, тож тепер вони навіть частково не затуляли шкірясто-кам’яного обличчя, спотвореного божевільним страхом. І – Всевишній, допоможи нам! – моторошні опуклі очі мумії були широко вирячені і здавалися нерухомо спрямованими прямо на двох нічних злочинців, котрі померли від жаху або ще чогось гіршого.
Цей непорушно-крижаний, як у мертвої риби, погляд неначе гіпнотизував і переслідував нас увесь час, поки ми оглядали трупи, що лежали на підлозі. Його вплив на наші нерви був пекельно дивним: ми ніби постійно відчували незрозумілу застиглість, що прокрадається по всьому тілу й утрудняє найпростіші рухи. Застиглість, яка дивним чином зникла, коли ми зосередилися навколо принесеного бірманцем сувою з ієрогліфами, намагаючись краще розгледіти його. Будь-якої миті я відчував, що мій погляд мимоволі звертається до жахливих очей мумії в скляній вітрині, і коли, оглянувши трупи, я знову повернувся до неї, мені примарилося щось