мовчки й хутко.
– А втім, як він поткнеться, то, може, дістане по заслузі, – вирішила Мері. – Ото б подивитись, як йому накладуть!.. Бо ж такий нахабник!.. Усе залежить від того, що почуває Біллі… до тебе себто.
– Я не Лілі Сендерсон, – обурено озвалася Сексон. – Я ніколи не допущу, щоб Біллі Робертс дав мені відкоша.
– Допустиш. Нехай-но тільки Чарлі Лонг устряне! Повір мені, Сексон, він таки кепська людина. Згадай-но, що він утнув містеру Муді! Як налупив його! А містер Муді такий же смирний – води не сколихне… Ну, а з Біллі Робертсом то, звісно, так не пройде.
Того самого вечора під дверима пральні на Сексон уже чекав Чарлі Лонг. Коли він привітався й рушив обіч неї, серце Сексон болісно стиснулось, як завжди, коли вона бувала близько від Чарлі. Зі страху вона пополотніла. Її лякала нецеремонність цього кремезного здорованя; вона боялася його карих очей, свавільних і самовпевнених; боялась його величезних ковальських рук і товстих волохатих пальців. Він неприємно вражав око, а ще дужче вражав її тонку чутливу вдачу. Та не сама його сила відштовхувала її, а характер тої сили і те, що він нею зловживав. По тому, як він так побив тихого містера Муді, Сексон цілих півгодини була сама не при собі. Досить було згадати ту страхоту – і їй уже мліло серце. А ось коли Біллі запекло бився у Візл-парку, – то не викликало ніякої огиди, то було щось зовсім інакше. Вона відчувала різницю, хоч не могла б її пояснити. Вона тільки знала, що руки й душа в Лонга брутальні.
– Щось ви така бліда й змучена, – почав Чарлі. – А чого б вам не кинути роботи? Адже однаково колись доведеться. Хоч би там що, кізонько, а від мене не відкараскаєтесь!
– А може, й відкараскаюсь? – заперечила вона.
Він зухвальне зареготався.
– Шкода й заходу, Сексон. Вам суджено бути місіс Лонг, і ніде ви не дінетесь – покладіться на мене.
– Оце б мені таку впевненість! – відказала дівчина з легким сарказмом, якого Лонг і не зауважив.
– Кажу ж вам, – провадив він далі, – одного ви можете бути певні, що я свого певний. – Йому сподобався власний дотеп, і він зареготався ще голосніше. – Чого я хочу, того досягаю, а коли щось на перешкоді – я його копняком. Зрозуміли? Нам судилося жити вкупі, – та й по всьому; тож вам нема чого комизитись – замість пральні йдіть працювати до моєї хати. Та й роботи в мене, що не перетрудитесь. Я заробляю грубі гроші, матимете всього досхочу. Оце я й зараз дременув сюди з роботи – нагадати вам усе ще раз, аби вже не забули. Я ще й не їв сьогодні, – усе тільки про вас думаю!..
– То краще пішли б та під’їли, – порадила Сексон, хоч добре знала, що його не так і легко позбутися.
Сексон майже не чула, що він казав. Вона раптом подумала, що дуже стомлена, дуже маленька і дуже квола поруч цього велетня. Невже він ніколи не дасть їй спокою? – розпачливо спитала вона сама в себе… І враз немовби все її майбутнє життя простелилося в неї перед очима: скрізь і завжди за нею назирцем постать і вид цього волохатого коваля.
– Годі, кізонько, не пручайтеся-бо, – провадив він далі. – Зараз славна літня