сказати? Я втрачаю свою гідність. Ви тільки здумайте! П’яниці непросипенні, страхопуди нещасні, що хворої кицьки бояться, що не годні й пальта порядній людині подати – і вони стають гопки, верещать і під’юджують мене… Мене! – Раптом Біллі зареготав: Ха-ха! Гляньте на нього! Ото пройда!
Великий бульдог, що крався нишком через вулицю, не звертаючи жодної уваги на запряг, прослизнув надто близько від Принца, і той вищирив зуби, спустив голову й натягнув віжки, щоб схопити пса.
– Наш Принц з натури теж перебієць. Він намагається зцапати пса зовсім не тому, що якийсь дармобит його на собаку нацькував. Він робить так з власної охоти. І це правильно. Бо це природно. Але на рингу, перед тими йолопами!.. Ні, хай бог милує, Сексон…
Сексон скоса поглядала на Біллі: як вільно керував він кіньми, що неслися ранковими недільними вулицями, як дужою рукою зненацька він осадив їх і збочив, обминаючи двох хлопчиків, що вовтузилися посеред вулиці з візочком… Вона дивилася на Біллі й раптом відчула в ньому незміряну глибінь і міць, таємничу силу темпераменту, зірниці приборканих на дні душі бур, темну похмурість, – як зорі, холодну й далеку, – запеклу дикість вовка і шляхетну дикість расового коня, праведний гнів янгола і невичерпний пал вічної юності. Вона сиділа біля юнака перелякана й приголомшена, – спрагла жінка, що тяглася до нього через усі оті прірви, що прагнула його обіймами й серцем, – і шепотіла до себе, відгукуючись на це почуття всіма струнами своєї душі: «Любий, любий…»
– Бігме, Сексон, – провадив він далі, підхоплюючи обірвану нитку розмови, – часами я так ненавидів їх усіх, що мені хотілося перескочити через канат і врізатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то є справжній бокс! Хоч би взяти той вечір, коли я бився з Біллі Мерфі. Біллі Мерфі! Якби ви тільки знали його. Мій друг. Найкращий, найвеселіший з усіх боксерів! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантської школи. Ми разом росли. Його двобій був мій двобій. Моє лихо було його лихо. Ми обоє захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, і не раз. Двічі ми закінчили внічию. А тоді – раз переміг він; другий раз я. І ось ми зійшлися з ним уп’яте, – уп’яте мали змагатися двоє людей, що люблять один одного. Він на три роки старший за мене. В нього жінка й двоє чи троє дітей, я їх теж знаю. І він мені друг. Розумієте?
Я важчий за нього на десять фунтів, але для боксерів важкої ваги це не вада. Він не відчуває часу й відстані так, як я, і я краще веду напад. Але він, зате, кмітливіший і моторніший. Я зроду не був такий моторний. Ми обоє не дамо себе скривдити. Обидві руки в нас розвинені, і ми добре орудуємо обома кулаками, – в обох нас міцний удар. Я знаю його вдари, а він мої – і ми один одного поважаємо. Шанси в нас однакові. Два змагання внічию, і по одній перемозі. Слово честі, я об тім і не думав, хто ж то переможе, – ми рівні. Отож, починається бій… Вам не прикро це слухати?
– Ні, ні! – скрикнула вона. – Мені страшенно цікаво, – ви такий надзвичайний.
Він прийняв похвалу як належне, не зморгнувши своїми ясними спокійними очима.
– Ми