чому річ?
Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, – йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:
– Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.
Він засміявся.
– Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші – ні.
– Ні, це зовсім не те, – заперечив я.
– Якраз те, – сказав він. – На землі так само повно жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших – друге. Ото й уся причина.
– Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? – запитав я.
– Варте? Чого варте? – він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. – Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?
– Я, – відповів я.
– Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?
Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, із ким я стикався, то я знаходив з ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном – я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала з пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого ґрунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя – святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя – цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.
– Ми розмовляли про це вчора, – почав він. – Я сказав, що життя – це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя – то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя – найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа – марнотратниця. Взяти хоча б рибу з мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.
– Ви читали Дарвіна, – зауважив я. – Але не так зрозуміли, коли гадаєте, що боротьба за існування дозволяє вам свавільно нищити чуже життя.
Він знизав плечима:
– Певно, ви маєте на увазі тільки людське життя, бо м’ясо тварин, птиць і риб ви нищите так само, як і я й інші люди. Але ж людське