вирішив, що тут, власне, й аналізувати нема чого.
– Гампе, – звернувся він до мене підкреслено ввічливо, – будь ласка, візьміть пана Магріджа під руку й допоможіть йому вийти на палубу. Він почуває себе не дуже добре.
– І скажіть Джонсонові вилити на нього кілька відер морської води, – додав він тихіше, так, щоб тільки я чув.
На палубі я передав пана Магріджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капітанів наказ. Пан Магрідж усе бурмотів сонно, що він син джентльмена. Сходячи до кают-компанії прибрати стіл, я почув, як він вереснув, коли на нього линули перше відро води.
Вовк Ларсен лічив виграні гроші.
– Якраз сто вісімдесят п’ять доларів, – сказав він голосно. – Я так і думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишені.
– І те, що ви виграли, належить мені, сер, – сміливо заявив я.
Він глузливо осміхнувся й відповів:
– Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики й думаю, що ви плутаєте форми часу. «Належало мені» треба було вам сказати, а не «належить мені».
– Це питання не граматики, а етики, – відповів я.
Минула якась хвилина, доки він відповів.
– Знаєте, Гампе, – звільна почав він, мовлячи поважно і з відтінком смутку в голосі, – це вперше зроду я чую слово «етика». Ви і я – нас тільки двоє на цьому судні знають його значення.
– Колись, – провадив він, помовчавши, – я мріяв вести бесіди з людьми, що розмовляють такою мовою, мріяв підвестися над життям, серед якого народився; я мріяв про товариство людей, що розважають на такі теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це між іншим, бо ви не маєте рації. Це питання не граматики і не етики, а просто факту.
– Звісно, – сказав я. – Те, що гроші у вас, це факт.
Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.
– Але ви відхиляєтесь від суті питання, – вів я далі, – що пов’язане з правом.
– Он воно як! – зауважив він, скривившись. – Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.
– А ви? Не вірите зовсім? – спитав я.
– Ані на крихту. Сила – це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано – кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі – мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.
– Але ви кривдите мене, беручи їх, – заперечив я.
– Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі – намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону – вони чинять гріх.
– То