відповідь на підставі двох попередніх питань: по-перше, яка сума грошей і яка сума об’єктів для продажу дієві в даний момент і, по-друге, яка частина останньої величини складає об’єкт, про який зараз ідеться. Останнє питання є справді вирішальним, і рівняння між об’єктним дробом і грошовим дробом може бути об’єктивно й обчислювально істинним або хибним, тоді як при рівнянні між об’єктами взагалі та грішми взагалі може йтися лише про доцільність або недоцільність, але не про істину в сенсі логічної доказовості. Це співвідношення сукупностей між собою певною мірою має значення аксіоми, яка зовсім не істинна в тому самому сенсі, як одиничні положення, що ґрунтуються на ній; тільки останні доказові, тимчасом як вона не може вказувати ні на що, з чого її логічно можна було б вивести. Тут проявляться методична норма неабиякої значливості, для якої я волію навести приклад із зовсім іншої категорії вартостей. Головне твердження песимізму полягає в тому, що сукупність буття виявляє перевагу страждання над радощами; світ живих істот, розглянутий як єдність, або і його середнє, багато хто відчуває більше як біль, аніж втіху. Однак таке твердження з самого початку не можливе. Справді-бо, воно припускає, ніби втіха і біль, як якісно однакові величини з протилежними знаками, можна зважити і компенсувати безпосередньо одне одним. Проте насправді цього зробити не можливо, позаяк для них немає жодного спільного мірила. Із жодної величини страждання самої по собі і для себе не можна запозичити, наскільки велика величина радості потрібна для того, аби його врівноважити. Як стається, що такі вимірювання все ж безперервно відбуваються, що і в буденних справах, і при обставинах долі, і в усій сукупності окремого життя ми виказуємо судження, мовляв, міра радості виявилася нижчою міри болю або перевищила її? Це можливо не інакше, ніж на підставі того, що досвід життя навчає (точно або неточно) нас про те, як фактично розподілені щастя і нещастя, скільки в середньому потрібно змирятися зі стражданням, аби цим здобути певну величину втіхи, і скільки страждання й втіхи виявляє типовий людський жереб. Тільки якщо про це існує яке-небудь уявлення, бодай яке несвідоме і невизначене, є змога сказати, що в окремому випадку було заплачено дорого – себто, завеликою величиною страждання – за задоволення, або що окрема людська доля виявляє перевагу болю над її радістю. Саме те середнє [der Durchschnitt] не є, однак, «несумірним», оскільки радше постає тим, по чому в одиничному випадку тільки й визначається співвідношення відчуттів як домірних або недомірних – так само мало, як можна сказати, що середнє людей було б великим або малим, позаяк це середнє щойно дає те мірило, по якому вимірюється одинична людина, а лишень вона може бути великою або малою; так само, як тільки дуже двозначно можна сказати, ніби «час» проминає швидко або повільно – радше проминання часу, себто, у вигляді середнього досвідчений і відчутий темп подій взагалі, є вимірювальною величиною, в якій виявляється стрімкість або
