часом я мало куди виходжу, проте мій терапевт порадив змінити оточення, тож готуюся порушити правила пристойності деякими веселими відвідинами на Сході…
Зрештою, з невимушеним відчаєм вона написала зовсім просту записку без усяких пояснень чи вивертів, порвала її і пішла спати. Наступного ранку вона розшукала уривки в кошику для сміття, вирішила, що останній варіант – найкращий і надіслала йому точну копію. Ось вона:
Любий Скотт! Хочу тобі повідомити, що сьомого лютого зупинюся в готелі «Рітц-Карлтон», приблизно на сім днів. Якщо зателефонуєш мені якось дощового вечора, то запрошу тебе на чай.
VII
Янсі вирішила зупинитися у «Рітці» тільки тому, що якось сказала Скотту, що завжди реєструється саме там. Коли вона приїхала в Нью-Йорк – крижаний Нью-Йорк, незрозумілий загрозливий Нью-Йорк, зовсім не схожий на те безтурботне місто театрів і побачень у коридорах готелю, котрий вона раніше знала, – в її гаманці було рівно двісті доларів.
Більшу частину своїх грошей вона вже витратила і тепер їй довелося поступово жертвувати тими священними трьома сотнями, аби замінити важку чорну траурну сукню, яку вирішила вже не одягати, на ніжну й милу напівтраурну.
Зайшовши в готель, коли його витончено одягнені клієнти саме збиралися на обід, вона вирішила вдати спокійний і втомлений вигляд. Клерки за конторкою, звісно, знали, скільки в неї в гаманці. Вона навіть уявила, як хлопці-посильні насміхалися над її іноземними марками, котрі та відпарила зі старого багажника батька й приклеїла на свою валізку. Від цієї останньої думки вона здригнулася. Можливо, ці готелі й пароплави вже давним-давно вийшли з моди чи просто не існували взагалі.
Вистукуючи пальцями по стійці якийсь ритм, вона роздумувала про те, чи зможе вона, якщо забракне готівки за номер, змусити себе посміхнутися й піти з таким невимушеним видом, щоб ті дві багато вдягнені дами, що стояли поруч із нею, нічого не запідозрили? Як небагато потрібно дівчині у двадцять років, щоб повністю відмовитися від самовпевненості! Три місяці без надійної опори в житті залишили незгладимий слід у душі Янсі.
– Двадцять чотири шістдесят два, – байдуже мовив клерк.
Її серце заспокоїлося, і вона пішла за хлопцем-посильним до ліфта, мимохідь байдуже глянувши на двох модно одягнених дам. Їхні спідниці – довгі чи короткі? Довгі, помітила вона.
Вона замислилася над тим, на скільки можна подовжити спідницю свого нового костюму для прогулянок.
За обідом її настрій покращився. Їй вклонився метрдотель. Легкий шурхіт розмов, приглушений гул музики заспокоїли. Вона замовила якусь надзвичайно дорогу страву з дині, яєць й артишоків і, кинувши оком на чек, що лежав біля її тарілки, підписала на ньому номер своєї кімнати.
Нагорі, у своїх апартаментах, вона лягла на ліжко й розкрила перед собою телефонний довідник, намагаючись пригадати всіх своїх колишніх знайомих із міста. Та коли зі сторінок книжки на неї дивилися телефонні номери з пихатими префіксами «Плаза», «Сіркл» і «Райндлендер», на неї