дружній світ став на задні лапи й прогриз діри в їхній родині. Майже вся фарба на обличчі молодшого дівчати зійшла зі слізьми.
Старша дівчинка побачила здоровенний незнайомий силует у дверях і ще міцніше обійняла сестру. Хоч в Алека своїх дітей не було, він любив малечу, і від інстинктивного поруху Сари Мейтленд йому здавило серце: дитина боронить дитину.
Він став посеред кімнати, склавши руки на грудях.
– Саро? Я друг Гові Ґолда. Ти ж знаєш його, так?
– Так. З моїм татом усе гаразд?
Сара говорила майже пошепки, голос захрип від плачу. Ґрейс узагалі ні разу не поглянула на Алека, а тільки сховала обличчя в западинку на плечі старшої сестри.
– Так. Він попросив, щоб я відвіз вас додому.
Не зовсім правда, проте зараз не час присікуватися до дрібниць.
– А він уже там?
– Ні, але мама вдома.
– Можна піти пішки, – ледь чутно вимовила Сара. – Це трохи далі вулицею. Я триматиму Ґрейс за руку.
Ґрейс Мейтленд замотала головою на знак протесту, не відриваючись від плеча старшої сестри.
– Тільки не ввечері, зараз уже сонце сіло, люба, – сказала Джеймі Меттінґлі.
«І не сьогодні», – подумав Алек. І впродовж багатьох наступних вечорів. Чи днів.
– Нумо, дівчатка, – гукнув Том удавано веселим (а через те скоріш зловісним) голосом. – Я проведу вас до дверей.
Під ліхтарем на ґанку Джеймі Меттінґлі здавалася ще блідішою. Протягом якихось трьох годин вона з футбольної вболівальниці перетворилася на пацієнтку онкологічного відділення.
– Це жах, – сказала вона. – Наче всенький світ перевернувся. Дякувати Богу, що наша дівчинка зараз у таборі. Ми на гру пішли сьогодні тільки через те, що Сара і Морін – найкращі подружки.
Зачувши ім’я подруги, Сара Мейтленд також заплакала, від чого молодша сестра знову завелася. Алек подякував подружжю Меттінґлі й повів дівчат до «експлорера». Вони йшли повільно, опустивши голови й тримаючись за руки, наче діти в казці. Пеллі прибрав із переднього сидіння звичну купу непотребу, і сестри разом втиснулися на те крісло. Ґрейс знову зарилася обличчям у западинку на плечі Сари.
Алек не збирався пристібати їм паски – до яскравого кола, що осявало тротуар і моріжок Мейтлендів, було не більше двох десятих милі.[63] Перед будинком лишилася єдина телевізійна команда. Вони прибули від дочірнього каналу «Ей-Бі-Сі» у Кеп-Сіті – четверо чи п’ятеро хлопців, що згуртувалися в тіні супутникової антени, встановленої на даху вантажівки, і попивали каву з пластикових склянок. Коли вони побачили, що на під’їзну доріжку Мейтлендів завертає «експлорер», то одразу заметушилися.
Алек опустив шибку й заговорив до них своєю найкращою інтонацією в стилі «стояти-руки-вгору»:
– Не знімати! Не знімати цих дітей!
Це на кілька секунд спинило телевізійників, та лиш на кілька. Говорити м’ясним мухам від преси, що знімати не можна, це наче просити москітів, щоб ті не кусалися. Алек іще пам’ятав