які вони там знайшли, аж ніяк не вабили дівчаток. Марсі й сама на мить визирнула з вікна вітальні, але побачила на узбіччі два репортерські фургони й патрульну автівку поліцейського управління Флінт-Сіті, тож позапинала штори. Цікаво, яким довгим видасться цей день? І що ж, заради Бога, їй із цим днем робити?
На це питання відповів Гові Ґолд. Він зателефонував о восьмій п’ятнадцять, і голос його звучав на диво життєрадісно:
– Сьогодні по обіді ми побачимося з Террі. Підемо до нього разом. Зазвичай ув’язнені мають попереджати про відвідувачів за добу й ухвалювати зустріч заздалегідь, але мені вдалося обійти ці формальності. Єдине, чого обійти не вдалося, так це заборону фізичного контакту. Він на суворому режимі. А це означає, що спілкуватися з ним доведеться крізь скло, та все не так страшно, як нам показують у фільмах. Ось побачиш.
– Окей, – Марсі зайняло дух. – О котрій?
– Я заїду по тебе о пів на другу. До того часу приготуй його найкращий костюм, плюс гарну темну краватку. Це на досудове слухання. І можеш узяти йому чогось смачненького попоїсти. Горіхи, фрукти, цукерки. Складеш усе в прозору торбу, окей?
– Окей. А дівчатка? Їх брати…
– Ні, дівчатка лишаються вдома. Окружна – не місце для них. Попроси когось із ними посидіти – на той випадок, якщо репортери розпаскудяться. І скажи їм, що все гаразд.
Марсі не знала, чи їй удасться когось знайти – після вчорашнього вечора їй не хотілося напосідати на Джеймі. Звісно, якщо вона поговорить із копом у патрульній автівці перед будинком, то він не пустить репортерів на моріжок. Він же не відмовить?
– А все гаразд? Справді?
– Гадаю, що так. Алек Пеллі щойно розтрощив у Кеп-Сіті здоровенну піньяту,[77] і всі дарунки впали просто нам до рук. Зараз надішлю тобі посилання на одну штуку. Сама вирішуй, чи показувати це своїм малятам, та я би на твоєму місці показав.
За п’ять хвилин Марсі вже сиділа на дивані, а обабіч неї примостилися Сара та Ґрейс. Вони вдивлялися в екран Сариного планшета. Настільний комп’ютер Террі чи один із ноутбуків підійшли б краще, але їх забрала поліція. Як виявилось, згодився й планшет. Невдовзі всі троє вже сміялися, кричали від радості й давали «п’ять».
«Це не просто світло в кінці тунелю, – думала Марсі, – це, чорт забирай, ціла веселка».
10
Тук-тук-тук.
Спершу Мерл Кессіді вирішив, що це стукання йому сниться – як в одному з тих кошмарів, де вітчим уже лаштується його шпетити. Цей голомозий покидьок мав звичку стукати по кухонному столу – спочатку щиколотками пальців, потім усім кулаком, а заразом ставив підготовчі запитання, що передували вечірньому побиттю: «Де ти був? Чого ти взагалі носиш того годинника, якщо вічно спізнюєшся на вечерю? Чому матері ніколи не допомагаєш? Чого приносиш додому всі ті книжулі, якщо однаково ніколи не робиш срану домашку?» Мати час від часу намагалась заперечити, але на неї не зважали. Якщо вона пробувала втрутитись, то її відштовхували. А тоді кулак, що сильніше й сильніше бив по столу, починав бити