і моє. І моє.
І тоді Симон Васильович обійняв Ольгу, пригорнув її до себе, як нещодавно пригортав Лесю, і гаряче жіноче серце раптом обпекло його своїм жаром. Петлюра почув, як прискорюються удари, немов усередині звучать сотні дзвонів. Тоді він іще міцніше обійняв дружину, притулився всім тілом, як пригортаються ті, хто хоче відчути тепло кожної клітинки плоті. Як можна ще більше відчути єднання? Петлюра обіймав дружину, і його тверде серце теж розчулилося; він відчув, як камінь у грудях плавиться, ніби під впливом лави. Уся плоть Симона Васильовича палала – він раптом з жахом усвідомив, як легко втратити весь цей затишок і єднання. Тоді він прошепотів, що кохає її так, як тільки може кохати людина, що розуміє крихкість життя.
Це був довгий вечір. Коли Леся заснула, вони вийшли з її кімнати, пройшли до вітальні. Симон Васильович відчинив вікно, і холодний листопадовий вітер розтікався по приміщенню, ніби води осіннього Дніпра. Ольга заварила чаю, і вони сіли на канапу, дивились, як протяг гарячково шарпає фіранку, ніби намагається підкорити її своїй волі.
– Вже так пізно, – Ольга нарешті подала голос.
– Так, дуже пізно, – двозначно відповів Симон Васильович.
– Спати не хочеться, – дружина намагалася просто говорити, щоб почути голос чоловіка.
– Так бува, коли сон лякає, – сказав він.
– А що тебе лякає? – Ольга повернулася до нього й поклала руку йому на плече.
– Те, що все буде даремно. Нібито ти біжиш і немає фінішу, немає крапки, коли зрозумієш, що переміг, – Петлюра понишпорив по кишенях, дістав цигарку й закурив.
– Але все не буває даремно, щось та й має користь, – Ольга намагалася добирати слова.
– Так і є. А буває навпаки – усе веде до гіршого, – Симон Васильович видихнув дим.
Він любив такі розмови – нібито занадто довгі, – ті, що стосуються їхнього життя ніби мимовільні, але часом такі проникливі, такі місткі! Ох, яке ж коротке людське існування, як же швидко старіє людина, втрачає вправність жити. І тоді не залишається часу й бажання на подібну балаканину, бо старість вимагає від нас підпорядкування спокою.
– Хіба ми змінилися, Симоне? Хіба ми стали іншими? – Леся дивилася на остиглий чай, іноді обіймала кухлик долонькою, і холодний фарфор відчувався шкірою, наче це і є байдужість вічності.
– І так, і ні. Ми так непомітно змінюємося, що невідомо, якими були спочатку. Ми просто це забули, – Петлюра загасив недопалок, втер його в мідну попільничку.
– Тоді хто ми є? – тепер уже прийшла черга Ольги ставити питання.
– Ті, хто ще може думати. – Симон Васильович сидів, поглядаючи на відчинене вікно. А там, у прямокутнику дерев’яної рами, немов намальоване старезним художником, спочивало місто. Далекі бані Софіївки, високі будівлі готелів, похмурий простір, що розтікся розмазаними фарбами в Десятинній церкві. – Як же тут добре. Як же з вами добре, – сказав Симон Васильович.
Він усміхнувся і простягнув руку дружині, вона теж простягла руку, – їхні пальці стикнулися, неначе два елементи електричної мережі, й невидимі розряди відчувалися на шкірі.
Раптом