можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя настало – міняється, неначе подув вітру!..
– Так, іще одне… Хочу тобі сказати… – В’язлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.
– Я слухаю, – відчув щось недобре Петлюра.
– Скоропадський хоче тебе заарештувати, – витиснув із себе міністр.
Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.
– Як? Знову? – нервово всміхнувся він.
– Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх під’юджуєш, – сказав Андрій Григорович.
– Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, – Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.
На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхами – і по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими…
Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із ним – командир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький[5]. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра Вікторовича, руки час від часу лягали на офіцерський наган, котрий він тримав у себе на колінах. Кожен поворот, кожен вигин дороги, кожного стрічного вони разом із Симоном Васильовичем підозрювали у змові; здавалося, ось-ось вони почують рев двигуна позаду. І тоді доженуть їх і схоплять, доставлять до гетьмана, а той вирішить їхнє питання надзвичайно швидко – двома пострілами в потилицю.
– Як думаєш, варта вже шукає мене? – перервав мовчанку Петлюра.
– Коли не шукає, то готується, – відповів Осецький.
– Правда, правда… Головне, щоб нам усім зібратися. Січовики нас зустрінуть? – непокоївся Симон Васильович.
Він тривожно поглядав на співрозмовника, що закутався в шинель, піднявши комір. Осецький заплющував очі й намагався глибоко дихати, щоб стримати вібрацію каменя, який тиснув у грудях.
– Зустрінуть. Віриш, Симоне Васильовичу, піднесений дух у них, не втрачають надії, –