на лавку в саду біля невеликої садиби і слухаю музику. Часом плачу.
Я не забула. Але той лист мені допоміг. Нехай би я не погоджувалася з тим, та все ж дізналася, як він вирішив впоратися з усім, що було між нами. Це було найегоїстичніше рішення, яке я знаю, але я принаймні довідалася, що він щось вирішив. Я мала хоча б це його «часом плачу». Жінки живуть спогадами. Чоловіки тим, що забули.
Я повернулася до Дубліна, завершила навчання. Згодом батько вирішив, що вестиме справи нашої сімейної фірми на Острові. Я витримала рік. Переконалась, що мій батько – це тип з нульовим коефіцієнтом емоційного розуму. Його високе IQ нічого тут не вирішувало. Щоб його не зненавидіти цілковито, я вирішила втекти з Острова.
Я виїхала до Лондона. Зробила докторат з економіки в Queens Mary College, навчилася грати на фортепіано, ходила на балет, знайшла працю на біржі, слухала опери. Вже більше ніколи не було такої перерви, яка була б важливішою за виставу. І не було також такого шампанського.
Потім з’явилися чоловіки без сенсу. З кожним черговим мені все менше хотілося наближуватись до наступного. Дійшло до того, що часом, коли я була з ними в ліжку і навіть тоді, коли вони «там унизу» мене цілували, то я «там нагорі» все одно почувалася самотньою. Бо вони лише механічно доторкалися до мене поверхнею епідермісу на своїх губах або язиці.
А Елйот… Елйот мене просто «з’їдав». Так жадібно, як з’їдають першу полуницю. Часом занурював її в шампанське.
Я не змогла полюбити жодного з тих мужчин, які мали на губах лише епідерміс.
Після двох років перебування в Лондоні я помітила, що взагалі не маю товаришок і що більшість моїх приятелів – гомосексуалісти. Окрім того, приховуючи свої справжні почуття, вони можуть бути чоловіками на ціле життя. Мені пощастило зустріти найкращих. Чутливі, делікатні, прислухаються до того, що ти хочеш сказати. Вони нічого не повинні вдавати. Якщо вони платять за твою вечерю, то не для того, щоб забезпечити собі право зняти твої трусики. А те, що мають кульчики у вухах?
Це ж просто геніально – як каже одна з моїх банківських колег – принаймні маєш гарантію, що хлопець знає, що таке біль, і розуміється на біжутерії.
Потім відійшла моя мама. Ніхто не знає, як це сталося. Вона випала за борт, пливучи поромом з Острова до Калаїс. Її тіла не знайшли. Зате у спальні в її шкатулці знайдено заповіт, написаний рівно за тиждень до тієї подорожі, а також її шлюбну обручку, розполовинену пилкою для розпилювання металу.
Через деякий час смуток був такий безмежний, що вранці я просто не могла встати. Я мала ендогенну депресію. Тоді мене порятував прозак. Мала зелено-біла таблетка з чимось магічним всередині. Пригадую, як Елйот намагався пояснити мені цю магію дії прозаку. Він пояснював це як фокус із гральними картами. Картами були якісь нейрореле в синапсі. Я не зрозуміла цього до кінця. Але знаю, що це спрацьовує. Мій психіатр теж це бачив.
Ти знаєш, що найбільше людей у депресії накладають на себе руки саме тоді, коли прозак починає діяти, і вони вже близькі до одужання? У справжній депресії ти є зовсім без тяги, що тобі навіть не хочеться