навіть до fish’n’chips.
Ні! Він навіть не завдав собі труду мене запитати. Той, хто питав мене про все, включно з тим, «що це за відчуття, коли тампон з кров’ю набухає в тобі».
Він поклав руку на одному з тих двох сердець і виїхав. А я могла б копати з ним криницю, якби виявилося, що там, куди він мене забирає, ще немає води.
Потім навіть світ, який нібито нас розділив, переставав уже бути поділеним. Настали такі часи, що ввечері я лягала спати, а вночі в якійсь країні змінювалась політична система.
Лондон мав на мене засильний тиск. Щоб витримати, треба було бути герметичним. Інакше все відлетить з тебе. Це чиста фізика. Я не вміла бути аж такою герметичною. Легше, коли двоє «тримаються за покривало». Я не зуміла бути сама. Навіть коли я комусь дозволяла засинати біля себе, то завжди траплялося так, що то я мусила тримати два покривала. Крім того, мені, безперечно, було важче. Адже ж я з села. Дублін цього не змінив. Острів завжди був селом. Селом на кліфі. Найгарнішим, яке я знала. Але я не хотіла повертатися на Острів. Згодом виявилося, що я навіть не мусила.
Колись після опери і після вечері, яка була ніщо інше як поділом за ікрою «решток» якогось меншого банку між двома більшими, директор одного з більших банків запитав мене, – я одержала запрошення, бо була «біржовим аналітиком молодого покоління, який подає надії» (в перекладі на загальнозрозумілу в банку мову означало, що в мене найкращий бюст у відділі цінних паперів), – чи я також мешкаю в Ноттінґ-Хілл. Коли я відповіла жартома, що не можу собі дозволити помешкання в Ноттінґ-Хілл, він усміхнувся, показуючи бездоганно білі зуби, і відповів, що це, без сумніву, незабаром зміниться, але тепер і так не має значення: він «завжди мешкає неподалік», хай би де я проживала. Я це чітко зрозуміла. Мені навіть сподобалася така відповідь. Хоча він був французом, але розмовляв, що є абсолютним винятком, англійською з американським акцентом. Мені в ньому сподобалося також і те, що, на відміну від усіх інших, був мовчазний упродовж цілого вечора, хоча й мав у тому банківському починанні найважливішу роль. Крім того, вітаючись, поцілував мені руку. З тієї вечері ми вийшли разом.
Він мешкав у Park Lane Hotel. Був імпотентом. Жоден мужчина після Елйота не був таким ніжним, як він того вечора. Його не було, коли я прокинулася вранці в його ліжку. Через тиждень мене запитали, чи не хотіла б я керувати «стратегічно важливим відділом нашого банку в Ноттінґ-Хілл». Я не хотіла. Я зателефонувала до нього після ланчу і запитала, чи немає якого «стратегічно важливого відділу» в Саррей. Саррей як Острів, тільки на землі. Того самого вечора він прилетів з Ліона, щоб сказати мені за вечерею, що «є, звичайно, такий відділ, є віднині». Коли після випивки в барі ми пішли до його кімнати в Park Lane, там стояв найкращий CD-плеєр, який тільки можна було купити впродовж кількох годин у Лондоні. Біля нього, в чотирьох рядах, стояло кількасот дисків з серйозною музикою. Кількасот.
Я думаю, що він мене кохає. Він делікатний, чуттєвий, вдивляється в мої очі з таким сумом. Він не пропадає за музикою, але привозить