тепер місяць освітлював нам шлях. Друзі вгадали мою відчуженість. Ми крокували до міської дискотеки.
– Ей, хлопче, що сталося з тобою? Чому сумуєш? – запитував Апачі.
– Я не сумую, – говорив крізь штучну посмішку.
– А трошки гальмую, – продовжив мій друг, після чого всі сміялися.
– Трохи задумався та й усе, не звертайте уваги.
Хлопці продовжували теревенити, тільки Макс говорив своїм поглядом: “Тримайся!”
Ми підходили до дискотеки. Танцпол був заповнений. Частина танцювала, інша підпирала стіни з пляшками пива у руках і цигарками між пальцями. Дискотека – під відкритим небом, танцпол був обгороджений сіткою, всі називають його “клітка”. Асфальт весь захарканий і засмічений лушпинням насіння та бениками. Я роздивлявся навколо і готував потрібні слова, накручував себе, як злого собаку. Ми зайшли крізь ворота на територію місцевого бару, біля якого саме й відбувалася дискотека.
Мої очі, шукали Валерку. Між хлопцями в цей час велася розмова про музику. Сашко Апачі розповідав про альбом якогось репера і про те, як добре йому тренується, коли бубнить той американець. Так, я згоден, музика може підняти настрій. На той момент мої емоції могла передати один вибуховий трек: “diesel power” гурту ”Prodigy”, який раптово змінювала «Весняна соната» Бетховена.
Коли хлопці струмком один за одним підіймалися крізь натовп по сходах ґанку в бар, я запримітив Валерку. Той сидів за великим дубовим столом біля критого літнього бару в колі своїх друзів і пив пиво. Макс побачив, куди спрямований мій погляд, але нічого не сказав нашим, які вже були в середині. Лишився пильнувати. Оцінивши ситуацію, пішов прямо до нього впевненими кроками.
Вся компанія здивовано подивилася на прибульця, що втупився прямо у очі Валерці. Не довго думаючи, я швидким рухом схопив бокал з пивом і виплюснув його в обличчя неприятеля, той просто отетерів. Перехилившись через стіл, я прошепотів йому на вухо: “Ще раз хоч пальцем торкнешся Соломії – повибиваю мізки з голови. Зрозумів?” Після цих слів, обливши здивованих присутніх крижаним поглядом, пішов у зворотному напрямку, знаючи, що зараз все почнеться. Я вже був готовий до всього.
Грати крутого хлопця було неприємно. Та відступати вже не було сенсу. Відсікаючи всі зайві думки, спрямовував увагу тільки на ціль. Коли перестаєш боятися – голова починає працювати, а у вуличній бійці головне контролювати ситуацію і не втрачати голову. Я рухався швидко по викладеній бруківкою дорозі у напрямку виходу. А в цей час Валерка підводився із-за столу, сильно матюкаючись і проклинаючи мене, гасив недопалок об стіл, знімав куртку, відсовував стілець і, сповнений ненависті після привселюдної ганьби, вже пробирався до мене, витираючи обличчя серветками.
Для них, двадцятип’ятирічних, я був простий вісімнадцятирічний хлопчак, який просто з неба звалився. Мене недооцінювали. А мені вже давно були відомі правила цієї гри. «Непередбачуваний удар – гарант успіху у війні».
Годинниковий механізм відраховував останні секунди: 10, 9, 8, 7, 6, 5… все розгорталося швидко: