мене. Подавшись корпусом назад – збирався нанести фатальний удар головою, в який вкладав останні сили. В критичний момент я різко опустив голову, підставляючи під удар лоба, і Валерка вже сам врізався носом об мою головою; я не міг не перехватити ініціативу. Вирвавшись, з останніх сил наніс почергово п’ять ударів у відповідь, після чого Валерка звалився на асфальт, а я за інерцією полетів слідом. Ми впали, і я, лишаючись зверху, продовжував бити суперника, який ще брикався, немов недорізане теля.
Це був кінець.
Хтось наніс мені удар ногою в плече – після чого я відлетів убік, далі з обох боків посипався град ударів по ребрам і голові – це були приятелі Валерки. Та мені вже було байдуже, в мене не було сил відбиватися. Весь обірваний і закривавлений просто блокувався, скрутившись, немов дитина у маминому животі. Чув собачий ґвалт якихось дівчат, що просили зупинити побоїще, хоча всю бійку стояли мовчки з виряченими від цікавості очима. Мої хлопці кинулися лупцювати кривдників. Заварилася добряча каша. Хтось допоміг мені підвестися, поклав мою руку собі на плече і вивів з точки кипіння, я обернувся, окинув оком тяганину за спиною: бачив, як Валерку відводять в протилежний бік, як Макс говорить з кимось, випинаючи груди, як Сашко добиває когось ногою і той падає в натовп глядачів. Кров стікала струмком з розсіченої брови, заливаючи носа і ліве око, тому бачив усе в червоному світлі. Мене вів Сергій. З ним закінчив школу за рік до бійки. Ми проходили крізь натовп, і мене всі вітали, як героя. Валерка не користувався авторитетом серед більшості тутешньої молоді.
Ми йшли подалі від поля бою, і люди клали свої долоні на мої плечі, в знак підтримки. Тут був Мишко з передмістя, якого в минулому році компанія Валерки для сміху вкинула в багажник машини і вивезла за місто. Його долоня лягла на плече. Далі – Вовка Довгий, з паралельного класу. Він отримав від Валерки три ляпаси місяць тому за якогось слабака, що купує Валерці пиво. Сашко, що працює в цеху механізації при цукровому заводі сказав: “Молодець!”, і я всміхнувся йому кривавим оскалом. Долоня Віталія, брата Макса, долоні братів Бондарів, з якими взагалі не мав ніяких справ, хлопців з центру і ще якихось людей. Мене охопила хвиля радості і я відчув, що все не дарма, і, хоча сили покинули тіло, коли почав приходити біль, радість не покидала мене… я чув слова людей, які до цього моменту чогось боялися, і мені здалося, що я дав їм надію. Я відчував себе футбольною командою, за яку вболівала вся країна тих, хто не грає, але радіє так, наче це його перемога.
Сергій вивів мене далі від людей по трасі. Потім підбігли мої хлопці: Сашко Апачі, Макс та Данило. Я тис руку Сергієві. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пішли трасою в горло темної ночі. Я обійняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вів мене, як пораненого солдата на фронті, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я міг уявити, що він саме такий.
Максим усміхався. Апачі намагався довідатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розірвана